Домашнє вогнище

узяв ті гроші як позичку, сплатив за місяць за столування й кімнату і придбав собі теслярський інструмент — не просто тому, що був вправний у руках, тому, що таки думав працювати власними руками — хоча б і при конях, — і не тільки через статичне й обнадійливе змагання з назареянином, як от молодий картяр купує собі сорочку в цяточки, бо саме в такій вигравав учора старий картяр, а (без пихи, притаманній удаваному смиренню, і без удаваної покори, притаманної гордощам, бо таки думав сам, нехай і без особливої охоти, заробляти собі на хліб, а то й більше, ніж тільки на хліб) тому, що коли назареянинові теслярство добре прислужилося для того життя й тих цілей, які він вибрав і яким замірявся служити, то воно не зле придасться й Айзекові Маккасліну, навіть якщо його цілі, нехай і досить прості у своїх зовнішніх спонуках, були й назавжди залишаться для нього самого незбагненними, а свого життя, потреби якого все-таки неминучі, він, якби це тільки від нього залежало, не бувши назареянином, не вибрав би собі; отож він вернув ту позичку. Він і забув про тридцять доларів, які Маккаслін мав щомісяця класти на його ім’я в банк, тільки один-єдиний раз привізши й кинувши йому на ліжко ті гроші; тепер у нього був компаньйон, чи то пак він сам став компаньйоном, — один старий пройда, непросипущий пияк і блюзнір, що в 1862-му й 63-му роках будував у Чарлстоні судна, призначені для прориву блокади[11], і відтоді зробився корабельним теслею, а у Джефферсоні об’явився — не знати звідки й пощо — два роки тому і майже весь свій час, вільний від білої гарячки, проводив у в’язниці; вони вдвох покрили новим дахом стайню у директора місцевого банку, і (старий, відзначивши скінчення цієї роботи, знову сів у в’язницю), коли він пішов до банку отримати платню за неї, директор банку сказав:

— Це я б мав позичати у вас, а не платити вам, —

бо вже збігло ж сім місяців, а він тільки зараз згадав про ті гроші на своєму рахунку, що їх досі набралося цілих двісті десять доларів, а оскільки це була перша більш-менш солідна робота, то, виходячи з банку, він мав на рахунку вже двісті двадцять доларів, не вистачало тільки двадцяти доларів, щоб зрівноважити суму в двісті сорок доларів, а потім сума вже зрівноважилася, хоч на той час загальна цифра досягла триста тридцяти доларів, і тоді він заявив:

— Тепер я перекажу ці гроші

на що директор банку відповів:

— Я не можу цього зробити. Маккаслін заборонив. Чи нема у вас якогось іншого ініціалу, щоб відкрити на нього новий рахунок?

але це нічим не завадило, зібрані мідяки, срібні монети й банкноти, зав’язані у хустинку, знайшли собі прихисток у кавнику (загорнутому в стару сорочку, як і тоді, коли вісімнадцять років тому прадід Тенні привіз її з Уоріку), на дні тієї самої обкутої металом валізи, з якою старий Керазерс приїхав ще з Кароліни, аж господиня заїзду здивувалася:

— Навіть без замка! І ви навіть дверей не замикаєте, коли виходите з дому!

а він тільки подивився на неї так умиротворено, як того першого вечора у цій самій кімнаті дивився на Маккасліна, — на неї, зовсім не родичку йому, а проте більш ніж родичку, як от стають рідними й ті, що служать вам нехай і за гроші, як от стають дорожчими від брата чи жінки й ті, що завдають болю

бо в нього була уже й жінка: він витяг старого з в’язниці, привів до себе в найняту кімнату, на превелику силу протверезив, сам цілих двадцять чотири години навіть не роззуваючись, поставив його на ноги, нагодував, і вдвох вони таки зліпили ту повітку, цим разом усю від низу до верху, а потім одружився з нею — єдина дитина, дівча ще, вона виявилась напродиво дорослішою, ніж здавалося спочатку, здоровенька нівроку, з темними очима й жагучим лицем таких обрисів, як серце, — у неї навіть на батьковій фермі знайшовся час, щоб мало не весь день придивлятися, як він пиляє колоди за вимірами старого;

отож вона:

— Тато розповідав мені про вас. То та ферма справді ваша, так?

і він:

— І Маккаслінова.

і вона:

— Це в заповіті сказано, що половина переходить до нього?

і він:

— Не треба було ніякого заповіту. Його бабця — сестра мого батька. Ми з ним як брати.

і вона:

— Ви просто далекі родичі і ближчими вам і не бути. Та це, мабуть, байдуже.