Домашнє вогнище

Тоді, поставивши між колін свою стару дубельтівку, тільки на дванадцять років молодшу від нього самого, він задивився, як звільна відходять назад і зникають останні мізерні сліди людини — хатина, поруб, маленькі нерівні латки полів там, де ще рік тому був незайманий ліс і де тепер стояли з літа голі стебла бавовнику, майже такі самі високі й густі, як давніший очерет, немовби людині довелося поєднати шлюбом свою сіянку з пущею, щоб у такий спосіб опанувати її, пущу. Лісисті береги виглядали такими, якими старий їх і знав, — густа суміш очерету й ожини, непроглядна на око навіть за двадцять кроків, височезні дубища, камедні дерева, ясени, гікорі, які ніколи не чули дзвону сокири, хіба що мисливської, які не відлунювали звуку жодного механізму, за винятком чахкання допотопних пароплавчиків та ще деренчання моторки, як оце зараз, коли гурт людей вибирається на тиждень-другий у пущу, поки вона не перестала бути пущею. Шмат її ще лишився, хоч аж за двісті миль від Джефферсона, тоді як колись до пущі було тільки тридцять. Це діялось у нього на очах: не так звойована чи знищена, вона радше просто відступала, знаючи, що мету її здійснено і час її минув, — відступала на південь у напрямку до вершини перекинутого трикутника, утвореної горами й великою річкою, аж поки тепер оце рештки її, похмурої, непроникненної і непрохідної, зібгалися й затрималися на самому краєчку вирви, дожидаючи останньої своєї години.

На місце, де торік стояли табором, приїхали за дві години до смерку.

— Ідіть посидьте під деревом, де сухіше, — сказав йому Лігейт. — Якщо знайдеться тут сухий прикорень. А ми з хлопцями самі впораємось.

Але він не послухався. Він ще не був утомлений. Утома — це прийде пізніше. «А може, її цього разу й зовсім не буде? — подумав він, як думав уже років п’ять-шість кожного листопада на цьому самому місці. — Може, вранці я теж піду на полювання?» — хоч знав, що не піде, навіть якщо послухається ради й сяде під деревом, де сухіше, і нічого не робитиме, поки вони розіб’ють табір і приготують вечерю. Та й то буде не просто втома. Адже він сю ніч, як і щоразу першої ночі у таборі, не склепить повік — непідвладний снові, спокійно лежатиме на залізному ліжку серед хропіння на весь намет і шелепотів дощу надворі, —спокійний, без жалю чи гризоти, він утішатиме себе, що це все добре, бо ж йому не так багато ночей лишилося, щоб бодай одну з них витратити на сон.

З плащем на плечах він командував розвантаженням човна — наметів, пічки, постелі, харчів для людей і для собак, доки в таборі роздобудуться на м’ясо. Двох негрів він послав нарубати дров і наглядав, як ставлять кухонний намет і пічку, розпалюють вогонь і починають готувати вечерю, а для великого намета тим часом ще тільки забивали кілочки. Вже потроху сутеніло, коли він перебрався човном на той бік, де чекали коні, форкаючи й сахаючись води. Він узяв посторонки і самим лише голосом спонукав коней увійти в річку й поплисти поруч із човном, голови повистромлявши над водою, так наче то слабосилі його старечі руки підтримували їх на поверхні; човен підійшов до берега, і обоє коней, спершу один, тоді другий, полягали на мілизні. Коні дрижали й відсапувались, і поводили очима в сутінках, а потім усе та сама немічна рука й тихий голос підняли їх на ноги і вони, стріпуючись та розбризкуючи воду, вийшли на берег.

Тим часом і вечеря була вже готова. Від денного світла зосталася тільки тоненька стяжка, заплутавшись десь поміж поверхнею річки та пеленою дощу. Він налив собі чарочку віскі, сильно розбавленого водою, і, стоячи в перетолоченій багнюці під розіпнутим брезентом, проказав молитву над шматками смаженої свинини, над ще теплими, м’якими плескачиками коржів, над консервованими бобами, мелясою і кавою в бляшаних мисках та кухлях — привезеною сюди міською їжею, — тоді знову надів шапку, і всі інші зробили так само.

— Їжте, — сказав він. — Щоб усе це з’їли. Щоб завтра після сніданку в таборі не лишилося ні шматочка міського м’яса. Тоді ви, хлопці, щось уполюєте. Доведеться. Коли я починав полювати в цій улоговині шістдесят років тому, коли тут були генерал Компсон, майор Де Спейн, Разів дід, і Лігейтів теж, — майор Де Спейн дозволяв привозити в табір тільки два шматки немисливського м’ясива: кабанячу боковину та воловий окіст. Та й то не на першу вечерю й сніданок: їх зберігали аж на кінець табору, коли кожного вже нудило він ведмежини, оленини чи єнотового м’яса.

— Я думав, дядько Айк скаже, що свинина й яловичина йшли собакам, — озвався Лігейт, пережовуючи їжу. — А це нічого. Я вже пригадую: щовечора ви стріляли диких індиків для собак, коли їм набридали оленячі тельбухи.

— То були інші часи, — мовив другий. — Дичини тоді вистачало.

— Так, — спокійно сказав старий. — Тоді вистачало дичини.

— І олениць тоді теж брали, — зауважив Лігейт. — А тепер у нас лиш один мисливець на олениць у…