Домашнє вогнище

— Тоді на цім світі є й такі боги, від яких я волів би триматись якомога далі, — зауважив Едмондс. Він поставив кухлик, з якого пив каву, і глянув на Ваєта. — Себе я теж сюди залічую, коли це тебе цікавить. Я йду спати.

Він відійшов. Решта також заворушилась, але не відходила. Вони стояли, не дивлячись на старого, наче їх тримав біля столу його тихий і мирний голос, так само як голови коней, що перепливали річку, тримала над водою його невагома рука. Троє негрів — кухар, кухарчук і старий Айшем — сиділи мовчки при вході до кухонного намету і теж слухали, їхні темні обличчя були непорушні й задумані.

— Бог помістив їх тут поруч: і людину, і дичину, що на неї людина полюватиме. Він-бо знав, як воно буде. І я вірю, що Він сказав: «Хай буде так». І передбачив, чим воно скінчиться. Але Він сказав: «Дам людині нагоду. Разом з жагою переслідувати й спромогою вбивати дам їй також хист остерігатись і передбачати. Спустошені нею ліси й поля, винищена нею дичина посвідчать її злочин та провину і будуть їй покарою». — І додав, не змінивши ні голосу, ані тону: — Пора вже вкладатись. Сніданок о четвертій, Айшеме. Перед сходом сонця нам треба уже мати свіжину.

Вогонь у залізній грубці розгорівся добряче. У наметі зробилося тепло і почало висихати, окрім багнюки під ногами. Едмондс тим часом закутався у свої укривала й лежав непорушно, лицем обернувшись до стіни. Айшем приготував уже й старому постіль, — міцну, хоч і погнуту залізну койку з брудним мулькуватим матрацом та витертими праними-перепраними вкривалами, які з роками гріли дедалі менше й менше. Але в наметі було тепло, а незабаром, коли в кухні вже прибереться й наготується все до сніданку, прийде той молодий негр і ляже біля вогню, і час від часу хтось його будитиме, щоб підкинув дровиняк у грубку. Та як там не є, а він однаково сю ніч не засне; він занадто добре це знав, щоб дурити себе сподіванням на сон. Але тепер з цим було гаразд. День уже скінчився, і на нього чекала ніч, спокійна і нетривожна. Може, заради цього я й приїхав, — подумав він. — Не щоб полювати, а заради цього. Бо я приїхав би однаково, хоч би навіть завтра мав повертатись назад». Розібравшись до мішкуватої вовняної білизни, він сховав окуляри у витертий футляр під подушкою, звідки їх легко було дістати, і вклався худорлявим тілом у давно продавлену западину в матраці. Закутаний в укривала, він лежав на спині, схрестивши руки на грудях і заплющивши очі, поки інші роздягалися й лягали, і врешті останні розмови заступило хропіння. Тоді він розплющив очі і лежав мирно й тихо, мов дитина, і дивився вгору на непорушну, шемрітливу від дощу брезентову покрівлю, на якій поволі завмирали відблиски вогню, і завмиратимуть і далі, аж поки молодий негр, що дрімає на двох дошках перед грубкою, підведеться та підкине поліняку-другу, аби потім лягти знову.