Домашнє вогнище

— Гаразд уже, — мовив той yce так само різко й стримано, хоч усередині в ньому клекотіла нетерплячка. Тоді старий побачив у його руці якийсь довгастий товстий конверт. — Сьогодні сюди хтось прийде, буде мене шукати. А може, й не прийде. Але якщо прийде, передайте ї… передайте ось це і перекажіть, що я сказав «ні».

— Що? Кому переказати? — Старий сперся на лікоть, коли Едмондс кинув конверта на укривало і повернувся виходити, конверт упав важко, відчутно й безшелесно і з’їхав би з койки, якби старий не підхопив його, відразу ж напомацки впевнившись, що в ньому пака банкнот. — Стривай-но! Стривай! — Голос його звучав не просто як родича, не просто як старого віком, аж Едмондс мусив таки зупинитись і оглянутись при вході до намету, і старий побачив, що надворі вже день. — Переказати їй, — сказав він. — Отже, вона. — Він і Едмондс втупились один в одного — старе обличчя, худе, зім’яте від лежання на перетолоченій постелі, і друге, молодше, похмуре й смагляве, водночас запекле й холодне. — Віл Лігейт мав рацію. Ось це ти й називав полюванням на єнотів. А тепер дійшов до цього. — Він не підніс конверта, не зробив ніякого жесту а чи поруху в той бік. — Чого ти наобіцяв такого, що тепер не маєш духу подивитись їй в очі й чесно відмовитись?

— Нічого! — відповів Едмондс. — Нічого! Ото й усе. Перекажіть їй, що я сказав «ні».

І вже його не стало. Пола намету гойднулася вбік, пропустивши всередину блякле денне світло й безупинний шемріт дощу, і опала знову, а старий усе так само сидів, спираючись на лікоть і затиснувши конверта в нетвердій руці. Згодом йому здавалося, що наближення човна він почув майже відразу, ще коли Едмондс не встиг і з очей зійти. Йому здавалося, що тільки-но пола намету опала й відхилилася в другий бік, цим разом наче випустивши назовні блякле й просякле дощем світло — так як за вдихом настає видих, — як уже почувся стугін мотора на човні, щораз гучніше й гучніше, все ближче й ближче, а потім раптом мотор затих, завмер, як от ураз бува гасне свічка від подмуху вітру, і чути вже було тільки плюскіт і хлюпіт води під бортами, коли човен прибився до берега. Наймолодший негр, юнак, відхилив на мить полу намету, і старий устиг побачити невеличкого човна, на кормі якого поруч із навскоси прикріпленим мотором сидів негр, і вже до намету входила жінка — в чоловічому капелюсі, дощовику та гумових чоботях, на одній руці щось довгувате, закутане в укривало, друга рука заслоняє ту ношу незастебнутим плащем; з жінкою разом увійшло ще щось, якийсь непевний подих, що його він за хвильку розпізнає, не дурно ж Айшем дав йому на здогад, попередив його, пославши молодого негра сповістити прихід гості, а не сам це зробив. Пола намету нарешті опустилася, коли негр вийшов, і вони залишились удвох — її обличчя невиразне в напівсутіні, тільки видно, що молоде, з темними очима і дивно бліде, але не хворобливе; на селянку вона не скидалася, хоч і була вбрана просто. Вона дивилась на нього згори, а він сидів на койці, затиснувши в руці конверта, не вельми чиста білизна стовбурчилася на ньому, а вкривала жужмилися на ногах до стегон.

— Це його? — скрикнув він. — Тільки кажіть правду!

— Його, — відповіла вона. — Він уже пішов.

— Пішов, його нема. Тут його не застукаєте. Цього разу вже ні. Та й не думаю, щоб ви мали таку надію. Він залишив вам це. Ось це. — Старий ворухнув пальцями на конверті, але не для того, щоб узяти його, він і так був у нього в руці, весь час був, — а наче для того, щоб примусити свою досі покірну руку виконати те, що наказував їй мозок, немовби він зроду чогось такого не робив, аж урешті таки простиг руку й сказав знову: — Ось це. Візьміть. Візьміть. — І раптом побачив її очі, не так самі очі, як вираз в очах, погляд, втуплений у нього з глибокою задумою, з безмежною і зосередженою щирістю дитини. Годі було сказати, чи помітила вона конверт або хоч простягнену до неї руку.

— Ви — Дядько Айзек, — промовила вона.

— Так, — відказав він. — Але це ні до чого. Ось. Візьміть це. Він просив переказати вам «ні».

Вона глянула на конверт і взяла його. Він був запечатаний і без ніякого напису. І все ж вона, хоч і зиркнула на верх конверта, піднесла його вільною рукою до обличчя, зубами одірвала ріжечок і далі один бік, висипала цілий стос банкнот на вкривало, навіть не глянувши на них, тоді зазирнула в порожній конверт, узяла крайчик його в зуби й зовсім розірвала папір. Аж після цього зібгала його й викинула.

— Тут лише гроші, — озвалась вона.

— А чого ви сподівалися? Чого ви ще сподівалися? Ви знали його досить довго, бодай стільки часу, щоб завести цю дитину, і так його й не зрозуміли?

— Не дуже довго. І не часто ми бачились. Тиждень оце тут, торік восени, а тоді в січні він послав по мене й ми поїхали на захід, до Нью-Мексіко. Там пробули півтора місяця, і я могла бодай спати в одному з ним приміщенні, де готувала для нього, прала йому білизну.

— Але не як дружина, — урвав її старий. — Не як дружина його. Він вам цього не обіцяв. Не кажіть неправди! Він і не мусив.