Домашнє вогнище

«Ця Дельта, — думав він. — Ця Дельта. Земля, яку людина впродовж двох поколінь висушила й оголила, щоб білі могли мати свої плантації і щовечора на ночівлю вертатись до Мемфіса і щоб чорні теж могли мати плантації, їздити у вагонах для негрів до Чікаго і мешкати там у мільйонерських особняках на Лейкшор-драйві, земля, де білі орендарі живуть як негри, а негри-скіпщики живуть як худоба, де бавовник росте заввишки в людський зріст навіть крізь шпарини в тротуарі, земля, де на кожному кроці лихварство, й заставництво, й банкрутство, й незмірне багатство, де китайці, африканці, арійці і євреї одне від одного плодяться і розмножуються, так що годі й розпізнати, хто від кого, та й ніхто цим і не цікавиться… Тож і не дивно, що сплюндрованій пущі, яку я так добре знав, нічого волати про помсту! — подумав він. — Люди, що знищили її, самі накликають на себе покару».

Пола намету хутко війнулася всередину й опала назад. Старий тільки повернув голову в той бік і розплющив очі. То був Лігейт. Він підійшов до Едмондсової койки й почав хапливо нишпорити в неприбраній постелі.

— Чого ти? — спитав старий.

— Шукаю, де Разів ніж, — відповів Лігейт. — Я вернувся взяти коня. Маємо свіжину.

Він випростався з ножем у руці й поспішив до виходу.

— Хто її забив? — спитав старий. — Раз?

— Так, — відповів Лігейт, відводячи полу намету.

— Стривай. — Старий раптом підніс голову і сперся на лікоть. — А кого він забив?

Лігейт затримався на мить при виході. Він не оглянувся.

— Та просто олéня, дядьку Айку, — нетерпляче кинув він. — Нічого особливого.

Він вийшов, і пола намету опала за ним, знову випустивши назовні блякле денне світло й невпинний сумовитий дощ. Старий ліг на спину, знов підтяг укривало до шиї і схрестив на грудях невагомі руки у порожньому наметі.

— Ні, то була олениця, — промовив він.

Зійди, Мойсею

І

Лице було чорне, рівне й непроникне; очі, що всякого вже надивились. Кучерява чуприна була так оброблена, що покривала йому череп суцільними гладкими пасмами, волосся вилискувало мов полаковане, проділ був виголений, і вся голова скидалась на бронзову, вічну й незнищенну. На ньому був спортивного крою костюм, із тих, що рекламуються під назвою «ансамбль», сорочка й штани з тієї самої коричнюватої фланелі, дуже дорогі і з численними плісе, а сам він напівлежав на сталевій койці в сталевій камері (за дверима якої вже двадцять годин стояв озброєний вартовий), курив сигарети і відповідав на запитання білого юнака в окулярах, який з широкою течкою сидів навпроти нього на сталевій табуретці, і з відповідей його нізащо б не пізнати, що він південець і негр.

— Семюел Воршем Бічем. Двадцять шість. Народився на фермі біля Джефферсона, штат Міссісіпі. Без сім’ї. Без…

— Стривайте. — Обліковець перепису швидко водив ручкою. — Ви ж не під цим іменем засудж… жили в Чікаго.

В’язень струсив попіл із сигарети.

— Ні. То інший убив того лягавого.

— Гаразд. Фах…

— Легкий хліб.

— …Нема. — Обліковець швидко водив ручкою. — Батьки.

— А певно. Обоє. Я їх не пам’ятаю. Виховувала баба.

— Як її звуть? Вона ще жива?

— Не знаю. Моллі Воршем Бічем. Якщо досі не померла, то живе на фермі Керазерса Едмондса за сімнадцять миль від Джефферсона, штат Міссісіпі. Це все?

Обліковець застебнув портфеля й підвівся. Він був на рік-два молодший від негра.

— Якщо вони не знають, за кого ви тут проходите, то як же їм дізнатися… Як же ви сподіваєтесь туди повернутись?

В’язень струсив попіл із сигарети, лежачи на сталевій койці в добротному голлівудському костюмі й туфлях, про які обліковцеві годі було й мріяти.

— А це вже мені буде байдуже, — відказав він.

Обліковець вийшов, і вартовий знову замкнув сталеві двері. В’язень усе курив на тій сталевій койці, аж поки незабаром не прийшли по нього — розрізали ті шикарні штани, поголили шикарну зачіску і вивели його з камери.

II