Домашнє вогнище

— Стара негритянка на ім’я Моллі Бічем, — мовив Стівенс. — Вона з чоловіком живе на Едмондсовій плантації. Це її онук. Пам’ятаєте, отой Буч Бічем, п’ять чи шість років тому він рік прожив у місті, з того більше в тюрмі, аж урешті його застукали, коли ліз у Раунсвелову крамницю? Ну а цим разом у нього ще більший клопіт. Думаю, передчуття її не обманює. Та й маю надію, — щоб уже легше було і їй, і суспільству, яке я репрезентую, — що теперішній його клопіт вельми поважний і, може, вже останній…

— Стривайте, — урвав його редактор.

Він навіть із-за столу не підводився — зняв з наколювача повідомлення інформаційного агентства і подав Стівенсові. Воно було датоване цим ранком, Джольєт, штат Іллінойс:

«Напередодні страти за вбивство чікагського полісмена негр із Міссісіпі розкриває своє справжнє ім’я, відповідаючи на анкету перепису населення. Семюел Воршем Бічем…»

За п’ять хвилин Стівенс знову переходив безлюдний Майдан, де передполуднева спекота ще подужчала. Спершу він подумав, що йде додому, до пансіону на другий сніданок, тільки ж виявилося, що ні. «Та я й дверей у конторі не зачинив», — промайнуло у нього. Але ж до міста сімнадцять миль! І вона їх пройшла пішки?

— Отже, це я, не зваживши, сказав, що маю надію, — промовив він уголос, підіймаючись сходами, з притуманеного й тепер безвітряного сонячного блиску входячи до себе в контору. На порозі він зупинився і сказав:

— Доброго ранку, міс Воршем.

Вона теж була зовсім стара — худенька, випростана, в чорній поруділій сукні, сиве волосся під вибляклим капелюшком тридцятилітньої давності по-старосвітському зачесане вгору, в руці пошарпана парасолька, виблякла до того, що з чорної стала зелена. Її він теж знав усе життя. Жила вона сама у ветхому будиночку, успадкованому від батька, де давала уроки малювання на порцеляні і за допомогою Гемпа Воршема, нащадка одного з батькових рабів, та його дружини розводила курей і вирощувала городину на продаж.

— Я прийшла з приводу Моллі, — промовила вона. — Моллі Бічем. Вона сказала, що ви…

Він не став перед нею критись, а вона дивилась на нього, випростано сидячи на твердому стільці, де й стара негритянка сиділа, до ноги її була прихилена вицвіла парасолька, а на колінах під складеними руками лежав старомодний бісерний ридикюль, мало не з валізку завбільшки.

— Сьогодні вночі його мають стратити.

— І нічого не можна зробити? Батьки Моллі й Гемпа належали моєму дідусеві. Ми з Моллі народилися в один місяць і росли разом, як сестри.

— Я телефонував, — сказав Стівенс. — Розмовляв з начальником тюрми в Джольєті і з прокурором штату в Чікаго. Суд у нього був, як годиться по закону, він мав доброго адвоката, і так далі. Грошей йому не бракувало. Він брав участь у нелегальних лотереях, а такі, як він, збивають на цьому неабиякі гроші.

Вона дивилась на нього, випростана й нерухома.

— Він убивця, міс Воршем. Він стріляв полісменові в спину. Лихий син лихого батька. Зрештою, він сам в усьому признався.

— Розумію, — відказала вона. Аж тепер він усвідомив, що вона на нього не дивиться, в усякому разі, не бачить його. — Це жахіття.

— Вбивство не менше жахіття, — сказав Стівенс. — Тож краще вже такий кінець.

Вона знову на нього подивилась.

— Я не про нього думаю. Я про Моллі. Вона не повинна знати.

— Так, — сказав Стівенс. — Я вже розмовляв про це з містером Вілмотом, редактором газети. Він погодився нічого не друкувати. До мемфіської газети я ще зателефоную, але боюся, що вже запізно… Якби її переконати, щоб сьогодні-таки поїхала додому, поки ще нема мемфіської газети… А там єдиний білий, кого вона бачить, це містер Едмондс, я з ним поговорю телефоном. Навіть якщо хтось із негрів про це почує, то, думаю, вони перед нею не прохопляться. А тоді так за два-три місяці я зможу там побувати і скажу їй, що він помер і похований десь на півночі…

Цим разом вона вдивлялася в нього з таким виразом, що він мусив урвати мову. Вона сиділа випростано на твердому стільці і все дивилася на нього, аж поки він не змовк.

— Вона захоче забрати його з собою додому, — сказала міс Воршем.

— Його? — запитав Стівенс. — Тіло?

Гостя не зводила з нього погляду, ані вражена, ані обурена. В її виразі було просто правічне жіноче розуміння, що таке кровні зв’язки і що таке горе. Стівенс подумав: «У таку спеку вона пішки прийшла до міста. Хіба що, може, Гемп підкинув тією своєю бричкою, якою розвозить яйця та городину».

— Він — єдине дитя її найстаршої дочки, її рідної дочки-небіжчиці. Він повинен повернутись додому.

— Повинен повернутись, — так само стримано повторив Стівенс. — Я зараз же вживу заходів. Зараз же зателефоную.

— Ви добра людина. — Вперше вона ворухнулася, зрушила з місця. Він завважив, як вона притулила до себе ридикюль, як стисла його руками. — Я покрию видатки. Чи не могли б ви мені сказати, скільки..?

Він подивився їй прямо в лице і збрехав, ані оком не моргнувши, швидко й легко: