Домашнє вогнище

Того ж самого червневого ранку, спекотного й сонячного, той самий спекотний і сонячний вітерець, що колихав листя шовковиці за вікном, залетів і в кабінет Гевіна Стівенса, створюючи видимість прохолоди, тоді як насправді то був самий повів. Вітерець пошелестів паперами окружного прокурора, що сидів за столом, і скуйовдив його передчасно посивіле волосся — він мав тонке, інтелігентне й нервове обличчя і одягнений був у зім’ятий полотняний костюм, а на ланцюжку від годинника звисав з лацкана ключик «Фі Бета Каппа»[13]. Це був Гевін Стівенс, член корпорації «Фі Бета Каппа», випускник Гарвардського університету, доктор філософії з Гейдельберга, для якого служба становила хобі, хоч вона давала йому засоби до існування, а справжнім покликанням був зворотний переклад Старого Завіту на давньогрецьку мову, початий двадцять два роки тому й досі не закінчений. На цей вітерець лише прокуророва гостя залишилась невразлива, хоч на вигляд вона мала не більше ваги й маси, ніж спопелілий клапоть паперу, що не встиг розсипатись, — була це сухенька й маленька бабця-негритянка з неймовірно старим лицем під білою хусткою та чорним солом’яним капелюшком, розміром хіба що для дитини.

— Бічем? — переписав Стівенс. — Ви живете на фермі містера Керазерса Едмондса?

— Я пішла звідти, — відказала стара. — Я хочу знайти мого хлопчика. — Сидячи навпроти Стівенса на твердому стільці й не ворухнувшись навіть, вона раптом затягла наспівом: — Раз Едмондс запродав мого Веніаміна, запродав у Єгипет. Фараон узяв його…

— Стривайте, — сказав Стівенс. — Стривайте, тітонько. — Бо пам’ять його нараз заворушилася. — Якщо ви не знаєте, де ваш онук, то звідки вам відомо, що з ним лихо? Чи, може, містер Едмондс не хоче допомогти вам його знайти?

— Раз Едмондс продав його, — тягла вона своє. — В Єгипет продав. Я не знаю, де він. Знаю тільки, що фараон узяв його. А ви — закон. І я хочу знайти мого хлопчика.

— Гаразд, — сказав Стівенс. — Я спробую його знайти. Якщо ви не повернетесь додому, то де ви зупинитесь у місті? Бо це так зразу не вдасться з’ясувати, адже ви не знаєте, куди він виїхав, і п’ять років не мали від нього вістки.

— Я буду в Гемпа Воршема. Це мій брат.

— Гаразд, — сказав Стівенс.

Ці слова його не здивували, дарма що Гемпа Воршема він знав ціле життя, а цю негритянку вперше побачив. Та хоч би й бачив її раніш, однаково. Такі вже вони є. Можеш знати їх обох роками, вони навіть можуть працювати в тебе під різними прізвищами. А потім раптом виявляється, що то брати або сестри.

Він сидів під тими гарячими подувами, що не були вітром, і прислухаючись, як стара важко й повільно спускається крутими зовнішніми сходами, пригадував її онука. П’ять-шість років тому папери з тієї справи побували на його столі, перше ніж потрапити до прокурора штату — цього хлопця тоді знали як Буча Бічема, він прожив тут рік, то на волі, то в міській тюрмі: син дочки старої негритянки, мати померла при пологах, батько його покинув. Онука взяла на виховання баба. Вірніше, взяти то взяла, але виховання ніякого не вийшло, бо в дев’ятнадцять років він перебрався з ферми до міста і провів рік, чергуючи волю з тюрмою за азартні ігри та бійки, аж поки нарешті влип уже без жартів, коли вломився до замкненої крамниці.

Застуканий на гарячому, він огрів шматком залізної труби полісмена, а потім, як той ударом пістолета поклав його на землю, лежав і кляв розбитим ротом і щирив зуби в якомусь диявольському сміху, впереміж із кров’ю. Через дві ночі він утік з в’язниці, і більше його й не бачили; був йому тоді неповний двадцять один рік, і мав він щось від батька, що сплодив його й покинув, а тепер сидів у каторжній тюрмі штату за вбивство — сíм’я не тільки буйне, а й лихе та небезпечне.

«І це ж його я маю знайти й урятувати», — подумав Стівенс. Бо він ні на мить не сумнівався в прочутті старої негритянки. Він не здивувався б і тоді, якби вона навіть угадала, де онук і який у нього клопіт, — здивувався він щойно пізніше, та й то з іншої причини: як швидко він установив, де хлопець і що з ним сталося.

Перша його думка була зателефонувати Керазерсові Едмондсу, на фермі якого чоловік старої негритянки багато років був орендарем. Але ж, судячи з її слів, Едмондс уже відмовився мати щось спільне з цією справою. Хвилину Стівенс сидів зовсім непорушно, а гарячий подув куйовдив йому сиву гриву. Тепер він зрозумів, що мала на увазі негритянка. Пригадав, що це ж Едмондс сам спровадив хлопця в Джефферсон: злапавши його, коли той ліз до нього в комору, наказав йому забратись і більше ніколи носа не потикати на ферму. «І не шериф, не поліція стануть тут у пригоді, — подумав Стівенс. — Треба щось ширше й оперативніше…»

Він підвівся, взяв стару досить приношену панаму, зійшов сходами на безлюдний у цю передполудневу спекотну пору Майдан і попрямував до редакції місцевої газети. Редактор був у кабінеті — старший за Стівенса, але не такий сивий, страшенно тілистий, у старосвітській накрохмаленій сорочці й чорній вузькій краватці.