Домашнє вогнище

— Та й люди тоді кращі полювали, — докинув Едмондс. Він стояв скраю стола, збитого з грубих дощок, і їв швидко й розмірено, як і інші їли. Але старий знову гостро зиркнув через стіл на його вродливе, похмуре й задумане обличчя, що видавалося при світлі димної лампи ще темнішим і похмурішим. — То катайте далі. Скажіть і це.

— Я не скажу цього, — відповів старий. — Путящі люди є всюди і завжди. Більшість людей такі. Лише дехто просто безталанний — люди здебільшого трохи кращі, аніж дозволяють їм обставини. І я знав таких, що їх навіть обставини не могли стримати.

— Ну я б не сказав… — почав Лігейт.

— Ви прожили мало не вісім десятків, — промовив Едмондс. — І оце тільки й усього, що дізналися про істот, серед яких провели життя. То годилося б спитати, де ви були весь той час, коли не жили?

Запала мовчанка. На мить навіть Лігейт перестав жувати, витріщившись на Едмондса.

— Хай тобі чорт, Разе… — озвався третій.

Але заговорив не він, а старий — голос його і далі звучав мирно й спокійно, тільки тепер поважніше:

— Може, й справді не жив. Та коли ти гадаєш, що, бувши живим, я б мав чогось іншого навчитись, то я задоволений тим життям, яке мав, де б я його не провів.

— Але я б не сказав, що Раз… — почав знову Лігейт.

Той, що озвався третім, усе ще стояв, трохи нахилившись над столом, і дивився на Едмондса.

— Ти хочеш сказати, що людина поводиться порядно лише в когось на очах, так? — спитав він.

— А так, — відповів Едмондс. — На очах у тих, хто носить синю форму з зіркою. Чи, може, просто зірку.

— Я не згоден, — сказав старий. — Я не…

Ті двоє не звертали на нього уваги. Навіть Лігейт хвильку прислухався до них, усе ще тримаючи в розкритому роті недожований кусень, а ніж його з настромленим іншим куснем застиг на півдорозі до рота.

— На щастя, я не такої думки про людей, як ти, — мовив той третій. — А ти й себе теж мав на увазі, коли це казав?

— Розумію, — сказав Едмондс. — Ти волієш, як і дядько Айк, звалювати все на обставини. Гаразд. А хто створює ці обставини?

— Доля, — мовив той третій. — Випадковість. Так буває. Я бачу, куди ти гнеш. Але ж саме це й сказав дядько Айк: людина мало не при кожній нагоді трохи краща, аніж сам чистий наслідок її вчинків, як і вчинків її ближніх.

Цим разом Лігейт встиг перше проковтнути, отож і не дав себе зразу урвати.

— Ну я б не сказав, що Раз Едмондс невдатний чи безталанний мисливець, дарма що він цілих два тижні день і ніч полював одну оленицю. Якщо ту саму оленицю чоловік має полювати й наступного року…

— Візьми ще м’яса, — звернувся до нього сусід.

— …То він зовсім не безталанний. Що ти кажеш? — спитав Лігейт.

— Візьми ще м’яса. — Сусід подав йому миску.

— Я вже взяв, — відповів Лігейт.

— Все одно візьми ще, — озвався третій. — Ви з Едмондсом, обидва. Наберіть собі чимбільше. А то клацаєте порожніми зубами, аж у вухах лящить.

Хтось пирснув сміхом, і враз усі полегшено засміялись — напруження зійшло. Але старий навіть крізь сміх їхній говорив своїм супокійним і все так само стриманим голосом:

— Я таки вірю. І бачу докази на кожному кроці. Я гадаю, що людина сама натворила собі купу всіляких обставин і обснувала ними себе й своїх ближніх. А деякі вона успадкувала готовими і вже тоді ледь живими. Оце Генрі Ваєт казав, що давніше тут більше було дичини. Таки справді. І то настільки, що ми забивали навіть олениць. Здається мені, Віл Лігейт теж про це згадував…

Хтось реготнувся, але сміх прозвучав неприродно і зараз же стих. Усі слухали уважно, повтуплювавшись у свої миски. Едмондс пив каву, похмурий, замислений і відсторонений.

— Дехто й тепер ще забиває олениць, — зауважив Ваєт. — Завтра ввечері в цій улоговині не один олень висітиме без голови, що так йому личила.

— Я не казав: усі люди, — провадив старий. — Я сказав: більшість людей. І не конче на очах у того, хто має зірку. Ми, мабуть, і зовсім його не побачимо, хіба що він об’явиться тут узавтра ополудні, щоб пообідати з нами та перевірити наші ліцензії…

— Ми не вбиваємо олениць просто тому, що тоді за кілька років не лишилося б жодного оленя, дядьку Айку, — сказав Ваєт.

— Як на Раза, то цим уже й зовсім не варт голови сушити, — провадив далі старий. — Оце ж уранці дорогою сюди він зауважив, що чого-чого, а олениць та оленят — він, здається, сказав: жінок та дітей — ніколи не бракує. Але це ще не все, — додав він. — Це тільки наше розумування, та й годі, бо людське серце не завжди має досить часу вибрати саме ті слова, що були б до речі. Бог створив людину і світ для неї, і, я думаю, Він створив такий світ, в якому й сам не погребував би жити, якби був людиною, — цю землю, по якій ходити, цю пущу, дерева, й води, і дичину… І може, Він і не закладав у людину мисливської жаги до здобичі, хоч певно знав, що ця жага постане, що людина сама цього навчиться, бо ж вона не зовсім ще бог…

— А коли ж вона ним буде? — озвався Ваєт.

— Я гадаю, що кожні чоловік і жінка, коли вони разом, — байдуже, одружені вони чи ні, чи вже одружені, чи пізніш одружаться, чи й ніколи, — що коли вони вдвох, разом, то вони і є бог.