Домашнє вогнище

Він уперше звів на неї очі. Під його поглядом навіть її бунтівничий запал почав гаснути, поступаючись місцем якійсь насторозі й розмислові. Лукес побачив, як стріляє Нет очима за його плечі, де стояв Джордж.

— Я передумав, — сказав він. — Дозволяю вам із Джорджем побратися.

Нет пильно глянула на нього. І знову Лукес помітив, як вона стрельнула оком на Джорджа.

— Швидко ж ви передумали, — мовила Нет недовірливо. І знов пильно подивилась на батька. Потім піднесла довгу, гнучку, вузьку руку із світлою, як звичайно в негрів, долонею й мигцем поправила яскраву бавовняну хустку на голові. Інтонація, сам тембр і висота її голосу змінилися. — Отже, я маю побратися з Джорджем Вілкінсом і оселитись у хаті, де задній ганок ось-ось розвалиться і де треба за півмилі ходити до джерела по воду? Там навіть плити — й то немає!

— У мене й у коминку зварити можна, — сказав Джордж. — А ганок я можу підперти.

— А я поволі звикну до того, щоб за цілих півмилі ходити з двома відрами по воду, еге ж? — шпигнула вона. — Ні, не тра мені твоїх підпертих ганків. До твоєї хати мені тра новий ганок і кухонну плиту на додачу. Та ще колодязь. А звідки воно в тебе візьметься? За які такі гроші ти придбаєш плиту, чим заплатиш за новий ганок і тому, хто поможе тобі викопати колодязь?

Нет говорила чистим дзвінким сопрано, не знизивши тону й наприкінці тиради, і все дивилась у вічі батькові, наче зверталася не до Джорджа, а саме до нього, дивилась гостро, наче билася з ним на рапірах. Однак обличчя в Лукеса було безвиразне й непроникне: ні затятості, ні холоду чи гніву. Воно нагадувало маску. Здавалося, він спить навстоячки, як той кінь. Нарешті він заговорив, але знов-таки ніби сам до себе.

— Кухонну плиту, — сказав. — Полагодити ганок. Викопати колодязь.

— Новий ганок, — наполягала вона.

Він мовби й не чув її. Мовби вона нічого не говорила.

— Полагодити ганок, — повторив він.

Далі Нет уже не дивилася на нього. Знов піднесла руку, маленьку, тендітну й аж ніяк не спрацьовану, і поправила ззаду хустку. Лукес поворухнувся.

— Джордже Вілкінс! — покликав він.

— Що вам? — відгукнувся Джордж.

— Зайди-но в хату.

Дні минали за днями, й нарешті, в призначений час, настав день суду. Біля в’їзної брами, де стояли у святковому вбранні Лукес, Нет і Джордж, зупинилось авто.

— Доброго ранку, Нет, — привітався Едмондс. — Давно приїхала?

— Учора, містере Раз.

— Довгенько ж ти барилась у Віксбурзі. Я й не знав, що ти збираєшся туди, аж чую від тітки Моллі — тебе нема.

— Еге ж, сер, — відповіла Нет. — Я вирядилася другого ж дня після того, як у нас побувала поліція. І сама не думала, що поїду… — додала вона. — Мені туди зовсім не хотілося. Та батечко наполіг, щоб я провідала тітку…

— Замовкни й сідай у машину, — урвав її Лукес. — Хоч би вже швидше дізнатися, де я жнивуватиму цього літа, на своєму полі чи, може, на чужому в окрузі Парчмен.

— Отож-бо, — сказав Едмондс. І знову звернувся до Нет. — Ви з Джорджем поки що йдіть пішки. Я маю діло до Лукеса.

Нет із Джорджем пішли. Лукес стояв біля автомобіля, й Едмондс не спускав з нього очей. Це вперше після того ранку він вирішив поговорити з ним, ніби треба було цілих три тижні, щоб злість його вичерпалася чи бодай пригасла. Злігши на віконце автомобіля, білий дивився на це непроникне обличчя з явною домішкою білої крові, тієї самої, що бігла в його власних жилах, передавшись йому, однак, через жінку, тоді як негр успадкував її по чоловічій лінії, та ще й на кілька поколінь раніше за нього, — на обличчя стримане, незбагненне, навіть трохи зарозуміле, самим своїм виразом схоже на обличчя його діда, старого Маккасліна.

— Гадаю, ти знаєш, що тебе жде, — почав він. — Після того як федеральний прокурор упорається з Нет, Нет — із Джорджем, Джордж — із тобою і, нарешті, суддя Гоуен — з вами всіма. Ти прожив на цій землі весь свій вік, майже вдвічі довше за мене. Знаєш усіх Маккаслінів і всіх Едмондсів, що будь-коли тут мешкали, окрім старого Керазерса. Це твій самогонний апарат стояв разом з віскі в тебе на задвірку?

— Самі знаєте, що ні, — відповів Лукес.

— Гаразд, — погодився Едмондс. — А чий самогонний апарат знайдено у видолинку? Твій?

Вони дивились прямо у вічі один одному.

— За той мене не судять, — відрізав Лукес.

— Я тебе питаю, Лукесе, твій то самогонний апарат чи ні? — напосідав Едмондс.

Вони пропікали один одного очима. І все-таки Едмондс бачив не Лукесове обличчя, а якусь машкару, таке воно було непроникне. Очі — й ті, здавалось, нічого не виражали. Едмондс укотре вже подумав: «Ось переді мною обличчя, старше, ніж моє, і з печаттю більшого досвіду, ба — це обличчя людини, чия кров майже така сама чиста, як десять тисяч років тому, тимчасом як мої безвісні зароди вже відтоді стали змішуватися, аж поки не витворили мене».

— Вам хотілося б почути мою відповідь? — запитав Лукес.

— Ні! — спалахнув Едмондс. — Сідай в авто.