Домашнє вогнище

Коли вони в’їхали до містечка, вулиці, що вели на Майдан, і сам Майдан були вже захаращені автомобілями й возами; прапор над будинком федерального суду брижився й тріпотів у ясному травневому небі. Слідом за Едмондсом Лукес, Нет і Джордж ступили на залюднений тротуар і стали протискатися поміж шпалер облич, почасти знайомих, — сюди, за сімнадцять миль, приїхало, крім них, чимало людей з їхньої плантації, з тих, що розкинулися над рукавом річки, та з усієї околиці, навіть не сподіваючись потрапити до судової зали, а просто, щоб, стоячи на тротуарі, дочекатися їхнього прибуття, — а почасти знаних тільки з розповідей: то були обличчя багатих білих адвокатів, суддів та шерифів, що перемовлялися, постававши кружка з дорогими сигарами в руках, зарозумілих можновладців світу сього. Вони ввійшли до мармурового фойє, так само вщерть забитого людьми, лункого від їхніх голосів, і святкові черевики Джорджа на твердих підборах почали ступати на диво обережно. А тоді Лукес вийняв із кишені піджака цупкий, весь зашмарований, згорнутий документ, який досі переховувався під цеглиною в черені коминка, й тицьнув Едмондсові в долоню; папір ніби сам собою, негнучко й легко розгорнувся на давніх, замацаних згинах, і серед тиснення між заголовком та печаткою — того, що звичайно нікого не цікавить, і ніхто його не читає — впали в вічі вельми істотні деталі, два прізвища й число, надряпані рукою якогось безвісного клерка, і лише їх з усього тексту Лукес завдав собі клопоту прочитати: «Джордж Вілкінс», «Неталі Бічем» і дата з жовтня минулого року.

— Ти хочеш сказати, — знову почав Едмондс, — що він був у тебе весь час? Усі ці три тижні?

Але обличчя, на яке він люто бликнув, залишалося непроникне й мало не сонне.

— Віддасте його судді Гоуенові, — сказав Лукес.

Незабаром він, Нет і Джордж уже сиділи, принишклі, на твердій дерев’яній лаві в маленькій канцелярії, де підстаркуватий білий — прізвище його, правда, Лукесові було невідоме, але він знав, що це заступник шерифа, — жував зубочистку й читав мемфіську газету. Потім у двері зазирнув жвавий, трохи заклопотаний білий молодик і, блиснувши на мить окулярами, знову щез; а далі вони слідом за літнім білим ще раз перетяли мармуровий склеп фойє, де без упину відлунювали неквапні кроки й голоси, і, підіймаючися сходами, знову побачили обличчя та очі, втуплені в них. Не затримуючись, перейшли через порожню судову залу до іншої канцелярії, вже просторішої, кращої, тихішої. Їх зустрів сердитий на вигляд чоловік, якого Лукес не знав, — прокурор, переведений до Джефферсона при черговій зміні адміністрації заледве вісім років тому, коли Лукес уже рідше заглядав до містечка. Але був і Едмондс, а за столом сидів ще один чоловік, Лукесів знайомий, — він усе, бувало, навідувався в їхні краї ще за життя старого Каса, сорок і п’ятдесят років тому, залишаючись на цілі тижні в сезон полювання на перепілок, — стріляв він у парі з Зеком, а Лукес тримав їхніх коней, коли собаки брали слід і вони спішувалися з рушницями напоготові. Отож усе скінчилося досить швидко.

— Лукес Бічем? — запитав суддя. — Тридцять галонів віскі й самогонний апарат, виставлений на задвір’ї серед білого дня? Нісенітниця.

— Отакої, — розвів руками сердитий чоловік. — Я теж нічого про це не знав, аж поки Едмондс…

Однак суддя зовсім не слухав його. Він дивився на Нет.

— Підійди-но сюди, дівчино, — звелів їй.

Нет виступила наперед. Лукес бачив, як вона тремтить. Молоденька, — всього сімнадцять літ! — невеличка, худа як тріска, Нет була їхня найменша, остання дитина, яку Моллі народила вже літньою жінкою, та й сам він тоді, як йому іноді здавалося, вже підупадав на силі. Вона була надто молода, щоб, вийшовши заміж, наражатися на всі ті знегоди, через які мусить пройти подружжя, поки зістаріє і спізнає й собі смак супокою. Ні, самою тільки плитою, новим заднім ганком та колодязем тут не відбутися.

— Ти Лукесова дочка? — запитав суддя.

— Атож, сер, — відказала Нет своїм приємним, співучим, дзвінким сопрано. — Моє ім’я Нет. Нет Вілкінс, дружина Джорджа Вілкінса. На це є документ — він у вас у руці…

— Бачу, — сказав суддя. — Датовано жовтнем минулого року.

— Еге ж, пане суддя, — втрутився Джордж. — Документ цей у нас із минулої осені, відколи я продав свою бавовну. Ми тоді побралися, тільки що вона не захотіла переселятися до моєї хати, поки містер Лу… Я хочу сказати, що вже маю і плиту, й полагоджений ганок, і свій колодязь.

— Справді?

— Еге ж, пане суддя, — притакнув Джордж. — Я вже маю на все це гроші й одержу ще, як тільки заходжуся майструвати й копати.

— Розумію, — сказав суддя. — Генрі, — звернувся він до підстаркуватого, що жував зубочистку. — Чи ви не можете вилити це віскі там-таки, де його держите?

— Звичайно, можемо, пане суддя, — відказав підстаркуватий.

— А обидва апарати там-таки, де їх держите, порубати на цурки?

— Можемо, пане суддя.

— Тоді забирайтеся з моєї канцелярії. І їх теж заберіть звідси. Принаймні он того блазня.

— То він про тебе, Джордже Вілкінс, — шепнув Лукес.

— Атож, сер, — притакнув Джордж. — Схоже, що про мене.

IV