Домашнє вогнище

Він рушив уперед, комівояжер і Джордж за ним, вони знову вийшли до воріт, звідти — на дорогу, де чекав комівояжерів автомобіль. Механічний щуп стояв на задньому сидінні, й Лукес, просунувши голову в відчинені дверцята, втупився в нього; це була довгаста металева скринька з двома держаками, компактна, добротна, справна й непохибна в роботі, вельми хитромудра, з безліччю кнопок та шкал. Проте він до неї навіть не доторкнувся, стояв згинці й ошелешено кліпав очима. Потім заговорив, ні до кого не звертаючись:

— І вона таки справді працює. Я бачив це на власні очі.

— А ти ж думав як? — зверхньо глянув на нього комівояжер. — На те її й зроблено. За що ж ми беремо триста доларів? Ну то що? — вів він далі. — Що ти збираєшся робити? Мені треба знати, щоб я знав, що мені робити самому. Не маєш трьохсот доларів? Тоді, може, в котрогось із твоїх родичів є? Твоя жінка часом не заховала сотні десь під матрацом?

Лукес розмірковував, схилившись над машиною і досі не відводячи від неї очей.

— Гроші ми знайдемо ще цієї ночі, — сказав він. — Ви даєте машину, а я показую, де шукати, половина скарбу вам, а половина мені.

— Ха-ха-ха! — хрипко зареготав комівояжер, але на його обличчі не ворухнувся жоден м’яз, опріч хіба тих, що розмикали уста. — Оце втнув!

Лукес метикував над скринькою.

— Неодмінно знайдемо, начальнику, — несподівано втрутився Джордж. — Пам’ятаю, три роки тому сюди прокралися двоє білих, викопали за ніч старовинного глека з двадцятьма двома тисячами доларів і ще вдосвіта накивали п’ятами.

— Авжеж, — посміхнувся комівояжер. — І ти знав, що там було рівно двадцять дві тисячі дзвінкою монетою, бо, мабуть, напав на місцину, де вони повикидали дрібняки, не захотівши з ними марудитися.

— Ні, сер, — заперечив Джордж. — Доларів було, може, й більше, ніж двадцять дві тисячі. Глек був отакенний.

— Джордже Вілкінс, — погукав його Лукес. Він усе ще стримів у дверцятах автомобіля. Гукаючи, навіть не повернув голови.

— Слухаю, сер, — озвався Джордж.

— Прикуси язика.

Лукес вивільнив з автомобіля плечі й голову, обернувся і скинув оком на комівояжера. Білий молодик знову побачив його обличчя, цілком непроникне і навіть холоднувате.

— Даю вам за неї мула, — сказав Лукес.

— Мула?

— Цієї ночі ми знайдемо гроші, і я за триста доларів відкуплю його у вас.

Джордж гучно втяг у себе повітря. Комівояжер ковзнув по ньому очима, по збитому набакир брилеві, по тремтячих повіках. Відтак перевів погляд на Лукеса. Вони ззирнулися — метикуватий, ураз споважнілий, ураз зацікавлений білий молодик і байдужісінький негр.

— Мул твій власний?

— А як би я міг пропонувати вам чужого? — знизав плечима Лукес.

— Тоді покажи його, — попросив комівояжер.

— Джордже Вілкінс! — звернувся Лукес до зятя.

— Слухаю, сер.

— Піди-но лишень до моєї стайні й принеси обротьку.

II

Едмондс виявив пропажу мула, тільки-но стайничі, Ден та Оскар, пригнали ввечері табун із пасовиська. То була трирічна мулиця, вагою в тисячу сто фунтів, на кличку Еліс-В’юнка Стріла — навесні її не змогли в нього виторгувати й за триста доларів. Він навіть не вилаявся. Тільки передав свою кобилу Денові й чекав край загороди для мулів, аж поки шпарке тупотіння кінських копит вщухло у присмерку, а тоді почало наростати знов. Під’їхавши до Едмондса, Ден сплигнув із сідла і вручив йому ліхтарик та пістолет. Далі всі троє — Едмондс знову на кобилі й двоє негрів охляп на мулах — перетяли пасовисько ще раз, перехопилися через потік і дістались до вилому в загороді, кудою виведено мулицю. Звідти по слідах мулиці й крадія, відбитих у м’якій землі, добулися краєм бавовникового поля до шляху. Сліди й тут правили їм за дороговказ; Ден освітлював їх ліхтариком, ступаючи тепер м’яким узбіччям встеленої жорствою дороги, де вів непідкуту мулицю злодій.

— Копито Еліс, — зауважив Ден. — Я впізнав би його де завгодно.

Вже опісля Едмондс зрозумів, що обидва негри впізнали й людську ступню. Але на той час гнів і досада притупили його постійну пильність до негрів. Ті б не сказали, чиї то сліди, навіть на його жадання, але свідомість того, що вони це знають, допомогла б йому знайти правильну відповідь і, отже, уникнути кількох годин душевного сум’яття й фізичної напруги, що оце починалися для нього.

Вони збилися зі сліду. І все ж таки він мав надію, що помітить те місце, де мулицю вантажили на пригнану заздалегідь машину; тоді б він вернувся додому й зателефонував шерифові у Джефферсон, а також у мемфіську поліцію, хай би завтра побували на кінській торговиці. Проте всі їхні пошуки були марні. Щоправда, майже через годину вони віднайшли сліди, урвані на жорстві, та перетнувши дорогу, побачили їх знову: сліди вели в придорожні бур’яни, де знов губилися, щоб з’явитись тепер у полі за триста ярдів звідти.

Голодний, бо не вечеряв, лютий, як чорт, він їхав верхи на кобилі, цілісінький день не розсідлуваній і теж не нагодованій, за двома хисткими тінями негритянських мулів, кленучи Еліс і ніч, і єдину іскорку світла, від якого вони хоч-не-хоч залежали.