Домашнє вогнище

Спершу Лукес думав, що їм вистачить щонайбільше двох-трьох днів, а точніше ночей, оскільки Джордж мусив цілий день працювати на полі, не кажучи вже про те, що вони вдвох із Нет опоряджали для спільного життя Джорджеву хату. Але минув цілий тиждень, і коли Нет ще навідувалася додому бодай раз на день, — звичайно вона приходила щось позичити, — то Джорджа він не бачив зовсім. Лукеса це дратувало, і він знав чому: по-перше, хтось сторонній міг випадково, як і він, наткнутися на пагорб і викрити його таємницю, а по-друге — що не день, то меншав уділений йому відтинок того швидкоплинного часу, впродовж якого він мав не тільки знайти скарб, а й ужити його собі на користь і втіху, а тут усе захрясло на місці й триватиме так доти, поки він не залагодить ще одної дрібної справи, — і найгірше, що нема чим заповнити це чекання: рік випав урожайний, весна рання, бавовник і кукурудза женуть майже на очах у сівача, тож лишається тільки, спершись на тин, споглядати, як пнеться вгору прорість; одне слово, коли він і міг стати до якоїсь роботи, то не до жаданої, а хіба щоб не сидіти згорнувши руки. Нарешті, коли йшов другий тиждень і він зрозумів, що мине ще один день і терпець йому урветься, з кухонних дверей Лукес побачив, як Джордж входить надвечір до загороди для мулів, іде через неї до стайні, а потім виводить звідти його кобилу і, запрігши у воза, кудись їде. Отож уранці він не виїхав, як завжди, в поле, а тільки дійшов до свого найближчого клаптика землі, сперся на огорожу в перлах роси й простояв так, дивлячись на бавовник, аж поки дружина не покликала його додому.

Коли він зайшов до хати, Нет сиділа на стільці біля коминка, згорбившись і безсило звісивши між колін довгі вузькі руки. Її обличчя було заплакане, аж опухле.

— А все це ти зі своїм Джорджем Вілкінсом! — накинулась на нього Моллі. — Ну ж бо, розкажи йому!

— Він ще ні до чого не брався, а до колодязя й поготів, — зітхнула Нет. — Навіть ганку заднього не підпер. Ти йому ото грошей дав, а він ні кує ні меле. А стану йому нагадувати, то тільки й чую, що руки не доходять, отож почекаю трохи та й знову питаю, а він одно править своєї. Тут я й пригрозила: мовляв, пообіцяв — роби, а то я признаюся, що бачила тієї ночі, коли сюди приїздила поліція, й ото вчора ввечері він заявив, що його чекає неблизька дорога, й послав мене ночувати додому, бо він, може, не вернеться і до ранку, але я відказала, що зачиню двері на засув, бо думаю, він собі спорядиться та й почне копати криницю. Далі бачу — так воно і є: лаштує татову кобилу та воза. Але він не привіз нічогісінько, дарма що вернувся аж перед світом. Ні відер та заступів, ні дощок, щоб поправити ганок, а гроші, що ви дали, розтринькав. Я пригадала йому свою погрозу і стала ждати там, біля особняка, поки встане містер Раз, а тоді розказала йому, що бачила тієї ночі насправжки, й містер Раз страшенно лаявся, а потім сказав, що я запізнилася, бо тепер я Джорджева дружина, тож поліція не слухатиме мене, й послав мене сказати тобі й Джорджеві, вам обом, щоб ви до вечора забралися з його землі.

— Чув? — вигукнула Моллі. — Ось який твій Джордж Вілкінс!

Лукес рушив до дверей.

— Куди тебе несе? — крикнула йому навздогін жінка. — Куди ми звідси подамося?

— Не клопочи собі цим завчасу голови, хай попереду Раз Едмондс поклопоче свою, чого ми не пішли звідси, — відповів Лукес.

Сонце підбилось уже височенько. День заповідався гарячий, отож бавовник та кукурудза до самого смерку набиратимуться снаги. Коли Лукес підійшов до зятевої хати, Джордж стояв собі спокійно за причілком. Лукес перейшов голе, залите сонцем подвір’я, на якому світлу пилюку було позмітувано в хитромудрі кривулясті візерунки так, як Моллі навчила Нет.

— Де він? — запитав Лукес.

— Я сховав його в яру, де звичайно тримав свій, — відповів Джордж. — Того разу поліцаї нічого там не знайшли, то, може, подумають, що знову йти туди вже не варт.

— Дурень! — гримнув на нього Лукес. — Затям собі: вони аж до самих виборів заглядатимуть щотижня в яр тільки тому, що Едмондс колись натуркав їм, ніби там заховано самогонний апарат. А якщо тебе спіймають цього разу, жодна душа не посвідчить, що ти одружився ще минулої осені.

— Дідька лисого вони мене впіймають цим разом! — вигукнув Джордж. — Я вже навчений. Слухатимусь тепер вас.

— Отож-бо й воно, — сказав Лукес. — Тільки-но посутеніє, візьмеш воза й вивезеш цю штуковину з яру. Я тобі покажу, де його заховати. Ха! — вигукнув він. — Мабуть, цей апарат не кращий за той, що був у яру, хай до нього ще й не добралися.

— Ні, сер, — запевнив Джордж тестя. — Апарат добрячий. Змійовик у ньому блищить, як нова копійка. Через те мені й не вдалося сторгуватись дешевше, ніж заправили. До тих грошей, що ви дали на ганок і колодязь, я доклав два долари зі своєї кишені, щоб не турбувати вас. Та я боюся не того, що мене спіймають. Мене мучить думка, що ми скажемо Нет про задній ганок та колодязь.

— А чому це «ми»? — запитав Лукес.

— А чому це «я»? — здивувався Джордж.

Лукес стрельнув на нього очима.

— Джордже Вілкінс!

— Слухаю, сер? — відгукнувся Джордж.