Домашнє вогнище

— Мені оце подумалось, який би я був багач, коли б знав те, що він. Та й не тільки я один, а всі ми. Тоді б нам не доводилося марнувати ніч по ночі в пошуках закопаних грошей, правда ж? — Джордж звертався тепер до комівояжера, чемненький, сповнений шаноби, балакучий. — Тоді б і вас, і містера Лукеса не обходило, кому належить якась там мулиця, і взагалі ви не потерпали б за неї, га?

— Прикуси язика й сідай в авто, — роздратовано мовив Лукес.

Комівояжер увімкнув двигун, але з місця не рушав. Через плече дивився на Лукеса.

— Ну? — запитав він. — Де ви цієї ночі хочете прогулятися? На тому самому місці?

— Ні, — відповів Лукес. — Я покажу. Ми шукали не там, де треба. Я неправильно прочитав той папір.

— Певно, — глузливо посміхнувся комівояжер. — І за це платите ще двадцять п’ять доларів.

Він натиснув на газ. Але раптом зупинив машину, та так різко, що Лукеса й Джорджа, які несміливо тулились на краєчку заднього сидіння, кинуло на спинку переднього.

— Як ти сказав? — спитав комівояжер. — Нібито про якийсь папір?

— Я неправильно його прочитав, — повторив Лукес.

— Що неправильно прочитав?

— Той папір.

— Ти хочеш сказати, що маєш листа чи щось подібне й там сказано, де закопані гроші?

— Атож, — притакнув Лукес. — Я неправильно його вчора прочитав.

— Де він?

— Захований у мене вдома.

— Мерщій вертайсь по нього!

— Не варто, — махнув рукою Лукес. — Обійдемося й так. Цього разу я прочитав уже як слід.

Комівояжер ще якусь хвилину дивився на Лукеса через плече, а тоді відвернувся і поклав руку на важіль передачі, хоч газ був уже ввімкнений.

— Гаразд, — промовив він. — Де те місце?

— Ми їдемо туди, — відповів Лукес. — Я покажу.

Вони їхали ще майже дві години — навіть не дорогою, а жолобчастою затрав’янілою стежкою, що в’юнилася між пагорбів; місцина, куди вони дісталися, лежала не в долині, а на пагорбі над нею, — там видніла купа кошлатих кедрів, руїни давніх нецементованих коминів, яма, де був колись колодязь чи водозбір, розлогі, давно не орані, заглушені заростями ожини та осоки поля і кілька гудзуватих дерев на місці колишнього саду — примарних під безмісячним небом, по якому пливли ярі зірки пізнього літа.

— Вони в саду, — кивнув Лукес. — Їх розділено й закопано у двох окремих місцях. Одне тут, у цьому саду.

— Якщо тільки шановний автор твого листа не вернувся та знову не склав їх докупи, — насмішкувато мовив комівояжер. — Чого ми чекаємо? Ну ж бо, Джеку, — звернувся він до Джорджа, — витягай ту штукенцію.

Джордж виніс з автомобіля механічного щупа. З задньої кишені штанів комівояжера сьогодні стирчав новісінький електричний ліхтарик, але він засвітив його не відразу. Спочатку роззирнувся довкола, водячи очима по темній лінії інших пагорбів, які було видно навіть поночі за багато миль.

— Благаю тебе, постарайся цього разу знайти їх якнайшвидше. Боюсь, уся околиця, хто тільки здужає ходити, за годину збіжиться сюди продавати витрішки.

— Цього ви мені не кажіть, — образився Лукес. — Скажіть краще оцій говорючій скриньці на триста двадцять п’ять доларів, яку я купив, бо вона, видно, тільки й знає, що твердити «ні».

— Ще не купив ти, багатирю, — поправив його комівояжер. — Кажеш, одне з тих місць он під тими деревами? Гаразд. Ходімо.

Лукес із заступом у руках зайшов до саду. Комівояжер і Джордж прямували за ним. Комівояжер побачив, як Лукес на мить став, мружачись для орієнтації на дерева й небо, а потім знову рушив далі. Нарешті Лукес зупинився.

— Звідси можна починати, — і тицьнув пальцем у землю.

Комівояжер натиснув кнопку ліхтарика і, прикриваючи його долонею, навів світляне коло на скриньку в Джорджевих руках.

— Що ж, Джеку, — скомандував він. — До роботи.

— Давайте краще я понесу, — запропонував Лукес.

— Ні, — заперечив комівояжер. — Ти для цього застарий. Я ще не знаю, чи ти взагалі за нами вженешся.

— Вчора угнався, — ніби між іншим зауважив Лукес.

— Тепер не вчорашня ніч, — відрубав комівояжер. — Ну, рушай, Джеку! — різко кинув він Вілкінсові.

Джордж із машинкою в руках, комівояжер з одного боку, Лукес — із другого рушили вперед, прикипівши очима до таємничого кружальця в жмуті ліхтарного світла; вони довго смуга по смузі прочісували сад, і враз усі троє помітили, що стрілка щупа ожила, поповзла по шкалі, з хвилину покрутилась і затремтіла на місці. Лукес вихопив щуп у Джорджа з рук і невідривно стежив, як той розкопує заступом землю у світляному колі; нарешті з-під землі показалась іржава бляшанка, ясний каскад срібних доларів замерехтів-заструменів, сиплючися з комівояжерових рук.

— А бий тебе нечиста сила! — вигукнув той і повторив: — А бий тебе нечиста сила!

Лукес і собі присів навпочіпки. В таких поставах вони довго сиділи над ямою один навпроти одного.

— Що не кажіть, а дещо я таки знайшов, — полегшено зітхнувши, промовив Лукес.

Затуливши однією рукою розсипані монети, комівояжер різко замірився кулаком, начебто Лукес сягнув по ці гроші. Сидячи навпочіпки, він сміявся з Лукеса, уїдливо, дошкульно.

— Я вам дав на те запродажну.