Домашнє вогнище

— Не варту ламаного шеляга, — огризнувся комівояжер. — Вона онде в моєму авто. — Хочеш — піди забери. Цінність її така величезна, що я навіть не завдав собі клопоту подерти її.

Комівояжер позгрібав монети у бляшанку. Ліхтарик світився долі, там, де він упустив чи, власне, кинув його. Білий рвучко встав, і тепер у óсвіті було видно тільки нижню частину його ніг у нових бавовняних штанях із пругами та в чорних черевиках, не наваксованих, як учора, а тільки обмитих.

— Гаразд, — погодився він. — Їх тут заледве жменька. Ти казав, що гроші розділили, закопали у двох місцях. Де друге?

— Спитай у свого щупа, — порадив Лукес. — Кому ж це знати, як не йому? Хіба ви дурно правите за нього триста доларів?

Вони дивились один на одного в пітьмі — дві тіні без облич. Нарешті Лукес поворухнувся.

— Ну, по-моєму, нам можна вже йти додому, — сказав він. — Джордже Вілкінс!

— Я тут, — випростався Джордж.

— Заждіть, — сказав комівояжер.

Лукес зупинився. Вони знову втупились один в одного, невидимі в пітьмі.

— Тут не більш, як сто доларів, — сказав комівояжер. — Отже, більшу частину сховано деінде. Даю тобі десять відсотків.

— Папір був мій, — не погоджувався Лукес. — Цього замало.

— Двадцять, — поступився комівояжер. — Більше ані цента.

— Я хочу половину, — заявив Лукес.

— Половину?

— І поверніть запродажну на мула та дайте документ, що ця машина моя.

— Ха-ха! — зареготав комівояжер. — І ще раз ха-ха-ха! Кажеш, у папері сказано, що вони в саду. Сад не бозна-який великий. І до ранку ще далеко, не кажучи вже про те, що завтра…

— Я сказав, що в саду тільки частина з них, — перебив Лукес.

Вони не спускали один з одного очей у темряві.

— Завтра, — сказав комівояжер.

— Зараз, — зажадав Лукес.

— Завтра.

— Зараз, — не поступався Лукес.

Невидимі очі вп’ялися в його невидиме лице. Він і Джордж, обидва, здавалося, відчували, як довкола в такт тремтінню білого хвилюється тихе літне повітря.

— Джеку, — озвався комівояжер. — Скільки, ти кажеш, знайшли оті хлопці?

Однак Лукес поквапився випередити Джорджа:

— Двадцять дві тисячі доларів.

— Може, й більш, — уточнив Джордж. — То був отакенний…

— Гаразд, — перебив його комівояжер. — Я дам тобі запродажну, тільки-но закінчимо.

— Я хочу зараз, — зажадав Лукес.

Усі троє повернулися до автомобіля. Лукес присвічував ліхтариком. Він із Джорджем спостерігали, як комівояжер розсуває замок-блискавку свого портфеля з лакованої шкіри, висмикує звідти запродажну на мула й тицяє Лукесові. Далі вони побачили, як він тремтячою рукою заповнює під копірку довгастий друкований формуляр і, підписавши його, відриває одну з копій.

— Із завтрашнього ранку машина твоя, — сказав комівояжер. — А цю ніч ще належить мені. — І вискочив з автомобіля. — Ходімо.

— І половина знайденого теж моя, — рішуче сказав Лукес.

— Звідки, в бісового батька, візьметься якась там половина чи не половина, коли ти досі стоїш отут і тільки розпатякуєш? — скипів комівояжер. — Ходімо.

Та Лукес навіть не рушився з місця.

— А ті п’ятдесят доларів, що ми вже знайшли? — запитав він. — Хіба мені не належиться половина?

Комівояжер тільки засміявся з нього уїдливим, дошкульним, невеселим сміхом. Потім його мовби вітер звіяв. Навіть не замкнув портфеля. Вихопивши в Джорджа з рук щупа, а в Лукеса ліхтарика, він помчав назад до саду — й світляне коло гойдалося і стрибало у такт його бігу.

— Джордже Вілкінс, — покликав Лукес.

— Агов, сер, — відгукнувся Джордж.

— Відведи мулицю, де взяв. Потім піди й скажи Едмондсові, хай більше не морочить нею людям голову.

III

Вичовганими східцями, біля яких стояла світла кобила під широким сідлом, він зійшов у довгу кімнату, де шикувалися рядами полиці з консервами, а на кілочках висіли хомути, посторонки та інша збруя разом з мотуззям, де відгонило мелясою й сиром, шкірою і гасом. Едмондс, що сидів за письмовим столом, обернувся в кріслі кругом.

— Де ти пропав? — запитав він. — Я ще два дні тому посилав по тебе. Чому не прийшов?

— Певно, відсипався, — відповів Лукес. — Останні три ночі я провів на ногах. Вже не витримую, як замолоду. І ви в моїх літах не витримуватимете.

— Я вдвічі молодший за тебе, проте мені вистачає глузду не мордуватися так. Може, коли ти проживеш іще двічі по стільки, як я, це прийде й до тебе. Але мова зараз про інше. Мене цікавить отой бісів гендляр із Сент-Луїса. Ден каже, ніби він ще й досі тут. Що він робить?

— Ганяє за скарбом, — відповів Лукес.

Едмондсові перехопило дух.

— Що? За чим ганяє? Що ти сказав? — запитав він нарешті.

— Ганяє за скарбом, — повторив Лукес і невимушено сперся на край прилавка. Добувши з кишені камізельки бляшаночку з тютюном, він відкрив її, обережно відсипав на покришку мірку жуйки й, тримаючи її великим та вказівним пальцями, струсив усе те на випнуту нижню губу, потім знову закрив бляшанку й поклав назад у кишеню. — Користується моїм механічним щупом. Бере його в мене щоночі напрокат. Через те я й не сплю цілу ніч; пильную, щоб уранці віддав мені цю скриньку. Та вчора він чогось не з’явився, отож я для відміни добре відіспався. Гадаю, він уже повернувся туди, звідки приїхав.