Домашнє вогнище

Моллі встала. Едмондс стежив, як вона дибає по дорозі додому — дрібненька, схожа на ляльку. Сьогодні він був якийсь стривожений, і зовсім не через неї, хоча й не признавався собі в цьому. А втім, «стривожений» — не те слово. Він лютував, кипів од зневаги та обурення, що визрівали протягом усього його життя, і не тільки його, а й батькового, й ще раніше, за часів діда Маккасліна Едмондса. Бісів Лукес! Він був найстаріший з-поміж усіх тутешніх мешканців, старіший навіть, ніж був би тепер Едмондсів батько, до того ж чверть крові в його жилах була від білих, і то навіть не Едмондсів, а від самого Керазерса Маккасліна, чиїм нащадком він був по батьковій лінії, та ще й у другому коліні, тимчасом як Едмондс був нащадком того ж таки предка тільки по матері, й у п’ятому коліні… ще в дитинстві він, Едмондс, помітив, що Лукес весь час позаочі величає його батька «містером Едмондсом», а не «містером Зеком», як інші негри, а в очі, в розмовах із цим білим, з холодним розмислом уникає будь-яких звертань до нього чи то на ім’я, чи на прізвище.

Та найгірше було те, що Лукес не спекулював своїм білим чи навіть маккаслінівським походженням. Навпаки. Здавалося, він анітрохи не зважав на свою білу кров, був байдужісінький до неї. Тим більше, що й боротися з нею теж не відчував потреби. Навіть не завдавав собі клопоту кинути їй виклик. Якщо якось і противився їй, то просто через те, що вона також бігла в його жилах мулата. Замість того, щоб змагатися між собою і перетворювати його на жертву, чорна й біла кров мирно уживалися, ніби в якійсь міцній, замкнутій, теплонепровідній, позбавленій будь-яких ознак, що свідчили б про її походження, посудині, взаємно нейтралізуючись, ніколи не шумуючи й не википаючи з неї.

Колись їх було троє: Джеймс, його сестра Фонсіба, їхній брат Лукес; батьком їхнім був Терл, син тітки Томі й старого Керазерса Маккасліна, а матір’ю — Тенні Бічем, яку брат Едмондсової прапрабаби Емодіес Маккаслін 1859 року виграв у сусіда в покер. Фонсіба вийшла заміж і назавжди переселилася до Арканзасу, й Лукес аж до її смерті одержував від неї вісті. А Джеймс, найстарший, утік напередодні свого повноліття і загнався аж за річку Огайо, й відтоді за нього і слух запав — принаймні його білі родичі вже нічого про нього не знали. Здавалося, він не тільки (як пізніше і його сестра) текучою водою відгородився від свого краю, де його бабця зрадила свою чорну кров і де народився його безіменний батько, а й взагалі відсунув той край за найдальші географічні межі, навіки обтрусивши з ніг порох землі, на якій його свавільний дід сьогодні визнавав його, а завтра гнав, тоді як сам він не міг навіть пройти повз нього без вітання, не боячись наразитися на його гнів.

Лукес залишився, хоч ніщо його до цього не змушувало. З усіх трьох дітей лише він один не був зв’язаний матеріально (та й морально теж, як Керазерс Едмондс згодом почав розуміти), тому-то ніщо його не утримувало біля землі; лише він один рано став грошово незалежним, а отже, в будь-який момент міг виїхати звідси назавжди, щойно йому сповниться двадцять один рік[4].