Домашнє вогнище

— Вони не мої, щоб я віддавав їх чи тримав у себе. Гроші ці належали твоєму батькові. Досить котромусь із вас попрохати. Я пробував розшукати Джіма після того, як він…

— То я оце й прохаю, — урвав його Лукес.

— Усі? Половина грошей Джімових.

— Я можу тримати їх для нього не гірше за вас.

— Так, — сказав Айзек. — Отже, ти теж не залишишся тут, — вів він далі. — Ти теж виїдеш.

— Я ще не надумався, — ухилився од прямої відповіді Лукес. — Може, й виїду. Я вже повнолітній. Роблю що хочу. Тож я хочу мати певність, що зможу виїхати, як тільки надумаюсь.

— Ти міг це зробити будь-коли. Навіть якби дід не залишив грошей Томіному Терлові. Досить було б тобі чи котромусь із вас прийти до мене… —Айзек умовк. «Тридцять доларів щомісяця, — подумав він. — Лукес знає: в мене більше нема. Що я відцурався роду, виявив легкодухість, продав первородство, зрадив свою кров для того, що він і сам називає не спокоєм, а тільки забуттям і шматком хліба». — Вони в банку, — сказав він нарешті. — Ходімо візьмемо їх.

Лише Зекарі Едмондс та згодом його син Керазерс знали перебіг цієї розмови. Але наступні події відомі були більшості джефферсонців, отож не тільки в родинній хроніці Едмондсів, а й у хроніці містечка з’явився анекдот, як того ранку двоє двоюрідних братів, білий і чорний, рушили пліч-о-пліч до банку й Лукес сказав:

— Стривайте. Та це ж купа грошей!

— Забагато, — погодився з ним білий. — Забагато, щоб ховати їх під цеглиною в черені коминка. Залиш їх під моєю порукою. Залиш.

— Стривайте, — провадив далі Лукес. — Банк і справді триматиме їх для чорного так само, як і для білого?

— Авжеж, — відповів білий. — Я попрошу їх.

— А як я зможу їх узяти? — запитав Лукес.

Білий розтлумачив йому, що таке чек.

— Гаразд, — сказав Лукес.

Вони стояли поруч біля віконця, коли білий звелів службовцеві переписати гроші на Лукесів рахунок і завести нову чекову книжку. І Лукес знову промовив:

— Стривайте.

Потім вони стояли поруч біля заляпаної чорнилом дерев’яної конторки, й Лукес під наглядом білого виписував чек, щоправда, з зусиллям, карлючками, але цілком розбірливими — його з братом і сестрою навчила їх виводити мати того білого. Потім вони знов стояли біля віконця: касир сплатив за чеком готівку, а Лукес, усе ще не відходячи, нестерпно повільно, двічі перелічив ті гроші, а тоді посунув їх назад до касира за гратки.

— Тепер можете їх знову сховати, — сказав спокійно. — А мені дайте документ.

Він, одначе, не виїхав. Не минуло й року, як він оженився, та ще й не з селючкою, якоюсь дівчиною з ферми, а з городянкою, і Маккаслін Едмондс звелів поставити їм будинок і наділив Лукеса землею, щоб обробляв її на свій розсуд, довіку чи поки залишатиметься на плантації. Згодом Маккаслін Едмондс помер, його син Зекарі одруживсь, і тієї весняної ночі, коли повінь відрізала його садибу від решти світу, народився хлопець Керазерс. Лукес змалечку ввійшов у його життя як природне доповнення жінки, котрій судилося заступити для нього рідну матір, ввійшов так само звичайно, як його чорний молочний брат, як рідний батько — доповнення його самого. Він ще не виріс із дитячого віку, як оселя чорних стала йому другою домівкою; спав разом з молочним братом на одному сіннику в батьківському домі або в одному ліжку в домі негра, їв з ними одну страву за тим самим столом, тут або там, і, сказати по правді, більше полюбив дім негра, коминок, де навіть улітку завжди жеврів вогонь, живий, ніби осереддя їхнього життя. Йому навіть не треба було довідуватися з родинної хроніки, що його білий батько і чорний батько його молочного брата теж зростали разом; йому ніколи й на думку не спадало, що їхні перші спомини могли не пов’язуватись, як його, з однією-однісінькою, такою ж темношкірою жінкою. Одного дня він раптом усвідомив, не дивуючись і навіть не замислюючись, звідки він про це знає, що чорна жінка — не його мати, і не відчув ніякого жалю; усвідомив, що його рідна мати померла, й не став через це побиватися. Він і далі мав біля себе чорну жінку, вірну та надійну, її чорного чоловіка, якого бачив не рідше, коли не частіше, ніж власного батька, мав дім, просяклий міцним, теплим негритянським духом, і коминок, де навіть літньої пори палає вогонь, — і цей дім був йому все ще миліший за рідний. Крім того, він уже виріс із пелюшок. Їздив з молочним братом на конях та мулах; вони мали зграю дрібних гончаків, і найближчого року їм обіцяли рушницю; власного товариства їм вистачало цілком, і вони старанно уникали, як і всі діти, розкривати свої душі дорослим, ладні були вперто захищати свої хлопчачі таємниці ще до того, як хтось зазіхне на них, і все це з єдиною метою — щоб вільно віддаватися своїм захопленням, пошукам і дослідженням, щоб їм дали спокій.