Домашнє вогнище

Едмондси переказували з покоління в покоління — аж поки це своєю чергою дійшло до Керазерса, — що колись давно сини старого Маккасліна, близнюки Емодіес і Тіофілес, як їм уже переступило на шостий десяток, надумали давати відпускні батьковим рабам і, здійснюючи свій план, застерегли спеціальний пункт щодо чорного сина їхнього батька (звідси офіційне визнання його прав, хоч і досить умовне, і то лише з боку двох його білих єдинокровних братів). Йшлося про певну суму грошей. Її разом з відсотками мали виплатити на його усну вимогу, але Томін Терл, що вирішив залишитися тут навіть після скасування рабства, ні разу не зажадав її. Та ось він помер, а старий Керазерс Маккаслін лежав у сирій землі вже понад століття, й Емодіес із Тіофілесом теж, як народилися одного року, так і повмирали, коли їм було вже за сімдесят, — і Маккаслінові Едмондсові тепер дісталася на даровизну, хоч зрештою він теж мав на неї права, та земля, та плантація, яку відступив йому Айзек Маккаслін, син Тіофілеса, — чому, з яких інших міркувань, ніж та рента, що її Маккаслін, а потім його син Зекарі й тепер Керазерс, син Зекарі, регулярно сплачували Айзекові в його маленький, нашвидку збитий будиночок у Джефферсоні, — цього напевно ніхто не знав. Але що він відступив, то це таки правда, — якимось там чином, колись давно, за тих похмурих для штату Міссісіпі часів, коли чоловік мусив бути вольовим і безоглядним, щоб збити спадок для своїх нащадків, і дужим та вольовим, щоб утримати його, аж поки зможе їм той спадок заповісти, — і, відступивши, навіть зрікся тієї землі, хоч був її справжній спадкоємець (зазначмо: Айзек, він же «дядько Айк» — бездітний удівець, мешкає в будиночку покійної дружини, знову ж таки, не прийнявши його у власність, народився, коли батько був уже старий, і сам з народження видавався ніби старий, але з літами ніби молодшав, тож нині в сімдесят з гаком — того гака він уже кілька років ні перед ким не уточнював, — відзначався невинністю чистої, самовідданої хлоп’ячої душі), й тільки застеріг собі право контролю над тими відписаними грішми, яких його чорний дядько, здавалось, і не здогадувався зажадати.

Він помер, так і не зажадавши їх. Потім збіг його перший син, Джеймс, покинув оселю, де народився, плантацію, штат Міссісіпі, вночі, голіруч, у чому був. Почувши про це в містечку, Айзек Маккаслін узяв готівкою третину відписаних грошей разом із складними відсотками й виїхав теж; він пропадав десь цілий тиждень, а потім повернувся й поклав ті гроші назад до банку. Згодом Терлова дочка Фонсіба вийшла заміж і перебралася до штату Арканзас. Цим разом Айзек виїхав із грішми й переказав їй третину спадщини в місцевий арканзаський банк з умовою, що Фонсіба одержуватиме три долари щомісяця, не більше й не менше, — і після цього повернувся додому. А потім якось уранці він сидів удома й дивився в газету — не читав, а тільки дивився, — й раптом усвідомив, що прикувало його погляд. То була дата. «Чийсь день народження», — подумав він і сказав уголос:

— Лукесів. Йому сьогодні двадцять один рік.

У цю хвилину зайшла його дружина. Вона була тоді ще молода; вони побралися всього кілька років тому, але він уже встиг звикнути до виразу її обличчя й завжди споглядав його, як тепер: спокійно, з жалем, з уболіванням за неї, за них обох, і знав її напружений, затятий, непогамований голос не менш, як той вираз:

— Там на кухні Лукес Бічем. Він хоче тебе бачити. Може, це твій родич Маккаслін подає тобі звістку, мовляв, передумав переказувати навіть ті щомісячні тридцять доларів, на які ти проміняв батькову ферму.

Але він пропустив ці слова повз вуха. Відповідати не було потреби: він і мовчанкою виразить своє каяття незгірш, ніж бив би себе в груди; чоловік з дружиною обходяться без слів не тільки тому, що зжилися, — на своєму довгому й марудному віку вони бодай колись давно, бодай на одну коротку мить, хоча й тоді вже знали, що це не триватиме, не може тривати довго, — торкнулись одне одного і злилися мовби в єдиного бога, наперед добровільно все прощаючи він їй, а вона йому, бо обоє вже знали, чим ніколи не зможуть бути одне для одного. Тим часом Лукес устиг зайти до кімнати й з опущеним капелюхом стояв біля порога; його обличчя кольору старого сідла мало схожість із давньосірійським, але не расову, а ніби перебрану від пустельних вершників тисячолітньої давності. Обличчям тим він нітрохи не скидався на Керазерса Маккасліна — свого та Айзекового діда. Це було обличчя покоління, що жило безпосередньо перед ними: феротипія одного збірного обличчя десяти тисяч нездоланних солдатів Конфедерації, трохи викривленого, стриманого, холодного, холоднішого, ніж його, Айзекове, безогляднішого й життєздатнішого.

— З днем народження тебе! — сказав Айзек. — А я от саме…

— Еге ж, — промовив Лукес. — Я прийшов по решту грошей. Вони мені потрібні.

— Грошей? — перепитав Айзек. — Грошей, кажеш?

— Тих, що старий хазяїн залишив для батька. Якщо вони ще наші. Якщо ви віддасте їх нам.