Читаем Домашнє вогнище полностью

Аж ось одного дня на нього, білого, спало одвічне прокляття його батьків, одвічний спадок бундючної гордині, породженої не душевними якостями, а географічними умовами, випадковістю, не мужністю та честю, а кривдою і ницістю. Він не розпізнав тоді цього спадку. Йому було сім років, як і молочному братові Генрі. Вони повечеряли вдома в Генрі, й Моллі саме вела їх до кімнати через сіни, де вони звичайно спали, коли він раптом сказав:

— Я йду додому.

— Зоставаймося тут, — попрохав його Генрі. — Я гадав собі: завтра ми встанемо вдосвіта, як тато, і майнемо на полювання.

— Ти можеш зоставатися, — відповів білий хлопець, уже простуючи до дверей. — А я йду додому.

— Гаразд, — погодився Генрі й рушив за ним.

Керазерс Едмондс пам’ятав, як вони в літньому присмерку продріботіли півмилі до його дому: він чимдуж поспішав, не даючи негреняті порівнятися з собою, і як вони один по одному ввійшли до будинку й піднялися сходами до кімнати з ліжком та сінником на підлозі, де завжди спали, коли ночували тут, і як він повільно роздягався, дозволяючи негрові випередити себе й першому лягти на сінник. Тоді підійшов до ліжка, ліг на ньому й, заціпенівши, не відривав очей від темної стелі, навіть коли здогадався, що Генрі звівся на лікті й приголомшено дивиться на ліжко.

— Ти спатимеш там? — спитав Генрі. — Ну гаразд. На цьому сіннику мені так гарно спиться, але я можу встати з нього, як хочеш.

І він звівся на ноги, й підступив до ліжка, й став над білим молочним братом, чекаючи, коли той посунеться і дасть йому місце, однак почув тільки різке, дратливе:

— Ні!

Генрі закам’янів.

— Ти не хочеш, щоб я спав з тобою в ліжку, еге?

Білий хлопчик теж не ворушився, мовчки, заціпеніло лежав горілиць, устромивши очі в стелю.

— Гаразд, — тихо сказав Генрі, повернувся до сінника й знову ліг.

Білий хлопчик дослухався до кожного його поруху; тут він не міг нічого вдіяти з собою: лежав, зціпивши зуби, закляклий, з розплющеними очима, й слухав неквапливий спокійний голос:

— Справді, сьогодні парко й нарізно спатиметься краще…

— Замовкни вже! — вигукнув білий хлопчик. — Як же ми спатимемо, коли ти без упину плещеш язиком?

Генрі вмовк, Але білий хлопчик ще довго не міг заснути після того, як дихання Генрі стало спокійне, рівномірне; він лежав, охоплений незбагненним для себе гірким жалем і пекучим соромом, у якому не хотів собі признатися. Нарешті поринув у якесь напівзабуття й прокинувся, навіть не здаючи собі справи, що спав, поки не глянув на підлогу й у сірій світанковій імлі не побачив порожній сінник. Того ранку вони вже не полювали. І ніколи відтоді не спали в одній кімнаті й не їли за одним столом, бо він уже збагнув, що соромиться самого себе; ні разу за цілий місяць не навідав він Генрі, бачачи тільки здаля, як той оре зі своїм батьком поле, правуючи запрягом мулів. Потім одного дня зрозумів, що серце йому крається з жалю, і ладен був покаятися вже не тільки перед самим собою, та ба — занадто з цим опізнився, на віки вічні опізнився. Він пішов до хати Моллі. Стояло тихе надвечір’я, Генрі з Лукесом ось-ось мали повернутися з поля. Моллі була вдома, дивилася з кухонний дверей, як він іде подвір’ям. Обличчя її було незворушне; він зупинився під дверима і втупився в неї, ледь розставивши ноги, дрібно тремтячи, владний, сповнений рішучості, потім сказав якомога лагідніше в таку хвилину (опісля він зумів би сказати це, як годиться, з усією категоричністю, так щоб від цього непорозуміння не лишилося й сліду):

— Сьогодні я вечерятиму у вас.

Отже, знову все гаразд. Її обличчя було незворушне. Він відчував, що зуміє вже сказати це як годиться, хай-но тільки прийде час.

— Певно, що в нас, — відповіла вона. — Я засмажу тобі курку.

Далі все було так, ніби й справді нічого не сталося. Генрі прийшов майже слідом за ним, певно, побачив його з поля — і вони вдвох зарізали й обскубли курку. Потім надійшов Лукес, і вони втрьох, він, Генрі й Лукес, пішли до хліва, де Генрі подоїв корову. Потім вони гуляли на подвір’ї в сутінках, вдихаючи пахощі смаженої курки, поки Моллі покликала Генрі, а трохи перегодя і його самого, як завжди, спокійним і рівним голосом:

— Іди вечерять.

Та це не могло вже нічого поправити. Стіл, як завжди, був накритий у кухні, і Моллі, як завжди, витягала з печі сковороду з перепічкою, однак Лукеса там не було, і біля столу стояв тільки один стілець, а на столі — їжа тільки для нього, тільки його склянка молока біля полумиска з неторканою куркою: похолонувши, він сахнувся назад — перед очима все попливло, здавалося, стіни кухні хитаються і падають на нього, — а Генрі вже рушив до дверей.

— Ти що, гребуєш їсти зі мною? — крикнув він.

Генрі зупинився й, ледь повернувши до нього голову, відказав поволі, негнівливо:

— Я не гребую ніким. Навіть собою.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Север и Юг
Север и Юг

Выросшая в зажиточной семье Маргарет вела комфортную жизнь привилегированного класса. Но когда ее отец перевез семью на север, ей пришлось приспосабливаться к жизни в Милтоне — городе, переживающем промышленную революцию.Маргарет ненавидит новых «хозяев жизни», а владелец хлопковой фабрики Джон Торнтон становится для нее настоящим олицетворением зла. Маргарет дает понять этому «вульгарному выскочке», что ему лучше держаться от нее на расстоянии. Джона же неудержимо влечет к Маргарет, да и она со временем чувствует все возрастающую симпатию к нему…Роман официально в России никогда не переводился и не издавался. Этот перевод выполнен переводчиком Валентиной Григорьевой, редакторами Helmi Saari (Елена Первушина) и mieleом и представлен на сайте A'propos… (http://www.apropospage.ru/).

Софья Валерьевна Ролдугина , Элизабет Гаскелл

Драматургия / Проза / Классическая проза / Славянское фэнтези / Зарубежная драматургия
Лира Орфея
Лира Орфея

Робертсон Дэвис — крупнейший канадский писатель, мастер сюжетных хитросплетений и загадок, один из лучших рассказчиков англоязычной литературы. Он попадал в шорт-лист Букера, под конец жизни чуть было не получил Нобелевскую премию, но, даже навеки оставшись в числе кандидатов, завоевал статус мирового классика. Его ставшая началом «канадского прорыва» в мировой литературе «Дептфордская трилогия» («Пятый персонаж», «Мантикора», «Мир чудес») уже хорошо известна российскому читателю, а теперь настал черед и «Корнишской трилогии». Открыли ее «Мятежные ангелы», продолжил роман «Что в костях заложено» (дошедший до букеровского короткого списка), а завершает «Лира Орфея».Под руководством Артура Корниша и его прекрасной жены Марии Магдалины Феотоки Фонд Корниша решается на небывало амбициозный проект: завершить неоконченную оперу Э. Т. А. Гофмана «Артур Британский, или Великодушный рогоносец». Великая сила искусства — или заложенных в самом сюжете архетипов — такова, что жизнь Марии, Артура и всех причастных к проекту начинает подражать событиям оперы. А из чистилища за всем этим наблюдает сам Гофман, в свое время написавший: «Лира Орфея открывает двери подземного мира», и наблюдает отнюдь не с праздным интересом…

Геннадий Николаевич Скобликов , Робертсон Дэвис

Проза / Классическая проза / Советская классическая проза