Домашнє вогнище

Вже зовсім звечоріло; Едмондс прив’язав кобилу до Лукесового тину, потім кам’яною стежкою, чепурно облямованою грузом, склянками й повтикуваними догори дном пляшками, попростував до хати й, піднявшись на ганок, зайшов у сіни. Лукес у капелюсі стояв на порозі, його постать чітко вимальовувалася проти відлисків вогню, що палав у печі. Стара не підвелася. Сиділа, як після обід у коморі, безрушна, ледь нахилившись уперед; її маленькі скарлючені руки заклякли на білому фартусі, скривлене обличчя у відсвітах вогню проступало трагічною маскою, і оце вперше, скільки пам’ятає її, Едмондс застав Моллі вдома без череп’яної люльки в роті. Лукес підсунув йому стілець, але сам не сів. Став віддалік, з другого боку коминка, так що відблиски тепер падали й на нього, — на широкі криси виготовленого на замовлення касторового циліндра, якого Едмондсів дід подарував йому півстоліття тому, на обличчя, схоже з давньосірійським, на масивний золотий ланцюжок, що звисав з кишені розстебнутої камізельки.

— Ну що тут у вас знов за історія? — спитав Едмондс.

— Вона хоче взяти зі мною розлуку, — сказав Лукес. — Ну й нехай.

— Нехай? — здивувався Едмондс. — Кажеш, нехай?

— Так. Скільки це мені коштуватиме?

— Розумію, — сказав Едмондс. — Вона не дістане розлуки, бо ти мусиш викладати на це гроші. Ну, тут тобі вже нікому не вдасться напустити туману. Це тобі, старий, не купівля машини-скарбошукача і не її продаж. Моллі ніякого мула не візьме.

— А ніхто їй і не дає мула, — відрубав Лукес. — Мені аби тільки знати, в скільки це обійдеться. А може, ви самі дасте нам розлуку, як Оскарові з його фарбованою білявкою — отією шльондрою, що він привіз торік улітку з Мемфіса. Ви дали їм розлуку, ще й самі відвезли її до міста і купили залізничного квитка назад до Мемфіса.

— Вони не мирили між собою, — пояснив Едмондс. — І рано чи пізно вона взяла б та й різонула його бритвою, яку носила при собі. А якби хоч трішки схибила чи забарилася, Оскар устиг би скрутити їй в’язи. Він тільки й чекав на таку нагоду. Через те я їх розлучив. Але ти не Оскар. У вас зовсім інша річ. Послухай, Лукесе. Ти старший від мене, визнаю. Можливо, — власне, напевне, — маєш більше грошей, ніж я, нехай навіть, як ти вважаєш, більше олії в голові. Але робити цього я не раджу.

— Кажіть про це не мені, — розвів руками Лукес. — Скажіть їй. То не моя забаганка. Мені добре й так як є.

— Ще б пак! Поки можеш робити що хочеш… не їсти, не спати, а тільки ганяти Джорджа Вілкінса туди-сюди по видолинку з тією бісовою… з тією бісовою… — Едмондс замовк, а коли озвався за хвилину, голос його був глухий і здавлений, принаймні на початку: — Скільки я тобі казав, що в тутешніх місцях нема ніяких закопаних грошей. Ти тільки марнуєш свій час. Але біда не в цьому. Ви з Джорджем Вілкінсом товчіться собі по долині, хоч ноги повідтоптуйте, про мене. Але тітка Моллі…

— Я чоловік, — заявив Лукес. — Я тут господар і в своїй хаті мені вільно говорити так само, як вам і вашому батькові, й батьковому батькові у вашій. Ви не можете нарікати на мене, як я обробляю землю і збираю на ній урожай, чи не так?

— Не можу нарікати? — пробелькотів Едмондс. — Кажеш, не можу нарікати?

Лукес мовби його й не чув.

— Поки я це роблю, лише мені вільно розв’язувати свої особисті справи, і ваш батько перший сказав би вам так, якби був тут. Зрештою, я незабаром і так облишу свої нічні походеньки, бо треба буде збирати бавовну. Залишаться хіба суботні й недільні ночі. — Досі він говорив, дивлячись у стелю. А тепер перевів очі на Едмондса. — Але ці дві ночі — мої. Протягом цих двох ночей я нічиєї землі не обробляю, і мені начхати, хто називає себе власником цієї землі.

— Гаразд, — погодився Едмондс. — Дві ночі на тиждень. І то тільки починаючи з наступного тижня, бо частина твого бавовнику вже достигла. — Він обернувся до старої. — Ну, тітко Моллі, дві ночі на тиждень, — і Лукес, навіть Лукес незабаром муситиме прийти до розуму.

— Ніхто його не просить шукати тільки дві ночі на тиждень, — пробубоніла вона, ніби з псалтиря читала, навіть не ворухнувшись, не дивлячись ні на кого. — Ніхто його не просить, щоб він припинив пошуки взагалі. Вже запізно. Він більше над собою не владен. Я маю бути вільна.

Едмондс знову глянув на застиглу маску Лукесового обличчя під широкими крисами старомодного циліндра.

— Ти хочеш, щоб вона пішла? — запитав він. — Ти цього домагаєшся?

— Я голова сім’ї, був ним і залишусь, — відповів Лукес. Без затятості, спокійно, як про щось уже вирішене. Погляд його був такий самий твердий, як і Едмондсів, хіба що незмірно холодніший.