Читаем Домашнє вогнище полностью

До канцелярії входили й виходили нечисленні відвідувачі, кілька сиділо під дверима, мовчки чекаючи своєї черги. Раптом Едмондс відчув, що тітка Моллі не стоїть, а скорше висить на його руці. Він повів її до суддівського столу, маючи таке враження, що якби відпустив її бодай на хвильку, вона б розпалася, обернулася коло його ніг на купку висохлих кісток у старій, вицвілій, бездоганно чистій одежині.

— Ага, це ви, містере Едмондс, — сказав мировий суддя. — А це позивачка?

— Так, пане суддя, — відповів Едмондс.

Суддя, вже зовсім старий чоловік, схилив голову, щоб глянути на Моллі поверх окулярів, поправив їх на носі, подивився на неї крізь скельця й зацмокав язиком.

— Сорок п’ять років прожили разом… Чи не могли б ви якось помирити їх?

— Ні, пане суддя, — відповів Едмондс. — Я вже пробував. Я…

Суддя знову зацмокав і зазирнув у справу, яку секретар поклав перед ним.

— Вона, звичайно, матиме шматок хліба?

— Так, пане суддя. Я про це подбаю.

Суддя на мить замислився.

— Жодна із сторін не заперечує, так?

— Так, сер, — відповів Едмондс.

І раптом… Едмондс навіть не знав, що Лукес увійшов слідом за ним, аж ось побачив, як суддя знов нахиляє голову й дивиться кудись повз них, цього разу крізь окуляри, і як секретар підводить очі, кажучи:

— Гей ти, чорний! Скинь капелюха!

Лукес відштовхнув Моллі й, на ходу скидаючи капелюха, підступив до столу.

— Жодна із сторін не заперечує, — сказав він, — але розлучення не буде.

— Жодна із сторін що? — запитав суддя. — Як це розуміти?

Лукес навіть не поглянув на Едмондса. Як той помітив, і на суддю теж. Едмондсові раптом спала безглузда думка, що вже багато років він не бачив Лукеса простоволосого; власне, навіть не пам’ятав, чи звернув коли-небудь увагу на те, що Лукес уже сивий.

— Ми не братимемо ніякого розлучення, — сказав Лукес. — Я передумав.

— То це ти — чоловік? — запитав суддя.

— Так, — відповів Лукес.

— Треба казати на суддю «сер», — зауважив секретар.

Лукес мигцем глянув на нього.

— Що? Я не хочу знати ніяких суддів. Я переду…

— Гей ти, не дуже тут задавайся! — скипів секретар.

— Хвилинку, — сказав суддя, не спускаючи з Лукеса очей. — Ти надто довго зволікав. Твоя справа надійшла суду в офіційному порядку. І тепер мені лишається тільки скласти судовий висновок.

— Хай іншим разом, — сказав Лукес. — Ми з Моллі не хочемо брати розлучення. Раз Едмондс знає, що я маю на увазі.

— Що? Хто знає?

— Гей ти, задавако… — не вгавав секретар. — Пане суддя…

Мировий знову зупинив його легким жестом, не спускаючи з Лукеса очей.

— Містер Раз Едмондс, — повторив Лукес.

Едмондс швидко виступив наперед, підтримуючи стареньку під руку. Суддя скинув на нього поглядом.

— Слухаю вас, містере Едмондс.

— Так, сер, — сказав Едмондс. — Це правда. Ми передумали.

— Волієте забрати справу назад?

— Так, сер. Коли ваша ласка, сер.

Суддя зітхнув, згорнув справу й віддав секретареві.

— Викресліть цей позов з реєстру судових справ, містере Галіт.

Едмондс, Моллі й Лукес вийшли з канцелярії. Едмондс майже ніс Моллі, хоч та силкувалась іти сама.

— Ну, — сказав Едмондс, ледве стримуючи роздратування. — Все владналося. Чула, що сказав суддя? Чула, що йому відповів Лукес: «Раз Едмондс знає, що я маю на увазі»?

Едмондс посадив тітку Моллі в автомобіль трохи не силоміць. Лукес підійшов до дверцят разом з ними. Але замість того, щоб і собі сісти, попрохав:

— Заждіте хвилинку.

— Заждати хвилинку? — обурено вигукнув Едмондс. — Ха! Мені вже урвався терпець вічно тебе ждати… Урвався остаточно…

Та Лукес усе-таки пішов. І Едмондс чекав. Стояв біля автомобіля й дивився, як Лукес, рівно випростаний, у старому, розкішному, старанно вичищеному циліндрі йде через Майдан до крамниць із тією незворушною; несполучною з будь-яким поспіхом гідністю, що (Едмондс не раз це мусив визнавати з болем у серці) перейшла до нього, як і циліндр, від їхніх спільних предків. Лукес, проте, не забарився. Повернувся так само неквапливо й сів в автомобіль. У руці він тримав маленьку торбинку — не що інше, як цукерки за п’ять центів. Він тицьнув їх у долоню Моллі.

— На, — сказав. — У тебе вже нема жодного зуба, але смоктати ти ще можеш.


III


Вечір був холодний. Едмондс звелів затопити в коминку й подати на вечерю шинку прямо з коптильні; він сидів на самоті й вечеряв з апетитом, як, здавалось, не вечеряв уже цілий місяць, коли це знадвору долинув стукіт — хтось легко тарабанив кісточками пальців об поруччя веранди, не гучно, стримано, але рішуче. Він крикнув кухарці через кухонні двері:

— Скажи йому, нехай заходить!

І знов узявся до вечері. Він не перестав їсти й тоді, коли зайшов Лукес і, поминувши його, поставив на другий кінець столу механічний щуп. Апарат, очищений від бруду, сяяв тепер, ніби полірований; вельми хитромудрий і водночас зручний, весь у яскравих загадкових шкалах та блискучих кнопках, він манив і обіцяв. Лукес трохи постояв, не спускаючи з нього очей. Потім відвернувся й, поки лишався у кімнаті, більше на нього й не глянув.

— Ось він, — сказав. — Заберіть його.

— Гаразд. Я закину його на горище. Можливо, до весни тітка Моллі забуде про нього і ти зможеш…

— Ні. Спекайтесь його.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Север и Юг
Север и Юг

Выросшая в зажиточной семье Маргарет вела комфортную жизнь привилегированного класса. Но когда ее отец перевез семью на север, ей пришлось приспосабливаться к жизни в Милтоне — городе, переживающем промышленную революцию.Маргарет ненавидит новых «хозяев жизни», а владелец хлопковой фабрики Джон Торнтон становится для нее настоящим олицетворением зла. Маргарет дает понять этому «вульгарному выскочке», что ему лучше держаться от нее на расстоянии. Джона же неудержимо влечет к Маргарет, да и она со временем чувствует все возрастающую симпатию к нему…Роман официально в России никогда не переводился и не издавался. Этот перевод выполнен переводчиком Валентиной Григорьевой, редакторами Helmi Saari (Елена Первушина) и mieleом и представлен на сайте A'propos… (http://www.apropospage.ru/).

Софья Валерьевна Ролдугина , Элизабет Гаскелл

Драматургия / Проза / Классическая проза / Славянское фэнтези / Зарубежная драматургия
Лира Орфея
Лира Орфея

Робертсон Дэвис — крупнейший канадский писатель, мастер сюжетных хитросплетений и загадок, один из лучших рассказчиков англоязычной литературы. Он попадал в шорт-лист Букера, под конец жизни чуть было не получил Нобелевскую премию, но, даже навеки оставшись в числе кандидатов, завоевал статус мирового классика. Его ставшая началом «канадского прорыва» в мировой литературе «Дептфордская трилогия» («Пятый персонаж», «Мантикора», «Мир чудес») уже хорошо известна российскому читателю, а теперь настал черед и «Корнишской трилогии». Открыли ее «Мятежные ангелы», продолжил роман «Что в костях заложено» (дошедший до букеровского короткого списка), а завершает «Лира Орфея».Под руководством Артура Корниша и его прекрасной жены Марии Магдалины Феотоки Фонд Корниша решается на небывало амбициозный проект: завершить неоконченную оперу Э. Т. А. Гофмана «Артур Британский, или Великодушный рогоносец». Великая сила искусства — или заложенных в самом сюжете архетипов — такова, что жизнь Марии, Артура и всех причастных к проекту начинает подражать событиям оперы. А из чистилища за всем этим наблюдает сам Гофман, в свое время написавший: «Лира Орфея открывает двери подземного мира», и наблюдает отнюдь не с праздным интересом…

Геннадий Николаевич Скобликов , Робертсон Дэвис

Проза / Классическая проза / Советская классическая проза