Домашнє вогнище

Вже вечоріло, коли він виринув з лісу й через осіннє поле — другу загорожу він теж переступив одним кроком — добрався до вулички. О цій порі, цього недільного вечора вуличка була пустельна — жодного тобі воза, на якому їдуть цілою родиною, жодного вершника, жодного пішоходця, що йшов би до церкви, пішоходця, який би озвався до нього, а потім, коли вони розминуться, волів би не озиратися; тільки сизий, легкий, як пудра, сухий серпневий порох, на якому полишені за тиждень сліди підків та коліс були вже затоптані неквапливою гулящою ходою святочних черевиків, і десь підсподом невидимі, але не пощезлі, тривкі, випалені в горні цього гарячого пороху вузькі сліди пласких стіп його дружини, яка щосуботи ополудні, поки він мився, ходила сюдою до плантаційної комори закуповувати харч на наступний тиждень; і він сам припечатував їх зараз своїми власними слідами, ідучи так прудко, що комусь дрібнішому за нього довелося б бігти підтюпцем, аби не відстати, і розтинав грудьми повітря, що його повіву вже не відчує її тіло, і черкав очима по всьому тому — стовпу, дереву, полю, хаті, пагорбу, — чого вже не побачать її очі.

В кінці вулички, скраю, стояла його хатина, точніше, не його власна, а винайнята у Керазерса Едмондса, тамтешнього білого землевласника. Але комірне він сплачував справно наперед і за півроку навіть перемостив підлогу на ганку, перебудував і перекрив кухню, все це самотужки, тільки з допомогою дружини, працюючи в суботу й неділю після обід, і купив плиту. Як-не-як, він добре заробляв: у чотирнадцять-п’ятнадцять років, ледве дійшовши до зросту, почав працювати на тартаку і тепер, у двадцять чотири, був за старшóго у бригаді, де від світання до смеркання перекидалося втричі більше дерева, ніж у будь-якій іншій, і де нерідко він сам, щоб похизуватися силою, перекочував колоди, з якими звичайно могли впоратися тільки двоє з гаками; він ніколи не справляв посиденьок, навіть давніше, коли міг, власне, обійтися без грошей, коли багато що з того, чого він бажав чи, може, потребував, не коштувало йому ні цента — оті чорні, строкато вбрані і з усіх поглядів безіменні жінки діставалися йому задурно, в чому ходити, було йому байдужки, а страва завжди чекала на нього о будь-якій годині дня чи ночі в домі тітки, яка навіть відмовлялася брати від нього два долари щосуботи — отож йому лишалося витрачати свій тижневий заробіток на суботню і недільну гру в кості та на віскі, аж ось одного дня, півроку тому, він уперше побачив Менні, яку знав, одколи пам’ятав себе, і сказав сам собі: «Годі»; і вони побрались, і він винайняв ту хату в Керазерса Едмондса, і в їхню шлюбну ніч розпалив у коминку вогонь, бо чув, що власне так зробив у свою шлюбну ніч сорок п’ять років тому дядько Лукес Бічем, найстаріший Едмондсів наймач, і відтоді вогонь у його коминку палає незгасно; і тепер він мусив уставати, вдягатись і снідати при світлі лампи, щоб до схід сонця встигнути пройти чотири милі до тартака, мусив рівно за годину після заходу сонця бути вже дома, і так п’ять днів на тиждень, від понеділка до суботи. А в суботу, ще не збігало й години після полудня, як він підіймався ганковими сходами і стукав не в стовп чи одвірок, а в саме піддашшя ганку, і входив до хати, і брязкав блискучим каскадом срібних доларів на стіл у кухні, де на плиті закипав для нього обід все вже чекало: гаряча вода у цинкованих ночвах, рідке мило в бляшанці з-під пекарного порошку, рушник, зшитий з виварених ворочків з-під борошна, чистий комбінезон, сорочка, і Менні згрібала монети і йшла півмилі до плантаційної комори, де купувала припаси на наступний тиждень, а решту грошей клала до Едмондсового сейфа, потім верталась, і вони по п’ятиденній перерві знову неквапом, без хапанини смакували обід — почеревину, зелень, кукурудзяний хліб, холодні, добуті з-під криничної ляди сколотини й перепічку, яку вона пекла тепер щосуботи, відколи в них з’явилася путня плита.

Та ось він узявся рукою за хвіртку — і йому раптом здалося, ніби за нею пустка. Хата, власне, ніколи йому не належала, однак тепер навіть думка про нові дошки, лутки, гонту, грубу, плиту і ліжко не могла його змусити забути про це, тож він став у прочиненій хвіртці й голосно, ніби прокинувся раптом бозна-де, зовсім не там, де ліг спати, промовив:

— А чо я, власне, тут?