Домашнє вогнище

— Раз і назавжди?

— Сховайте так, щоб мої очі більше його не бачили. Тільки не кажіть мені куди. Продайте, як удасться, а гроші візьміть собі. Але продайте якомога далі, щоб я більше ані бачив його, ані чув про нього.

— Гаразд, — сказав Едмондс. — Гаразд.

Він одсунувся разом із стільцем від столу й дивився на свого співрозмовника, на цього дідугана, що був свідком його безрадісного й такого непростого сирітського дитинства, на чоловіка жінки, яка заступила йому рідну матір, — той ще ніколи не вшанував його білої шкіри звертанням «сер», а позаочі називав його «Раз», та й у вічі теж.

— Послухай, Лукесе, — сказав він. — Схаменися. Тітка Моллі стара, і в неї вже трапляються всякі дивацтва. Але ж вона не знає, що… Бо ти грошей таки не знайдеш, ні закопаних, ані якихось інших, ні тут, ні десь-інде. Якщо ж тобі коли-не-коли, скажімо, раз чи двічі на тиждень захочеться взяти цей клятий ящик і протовктися ніч у цій клятій долині…

— Ні, — сказав Лукес. — Спекайтесь його. Щоб я більше його не бачив. Людині відміряно сімдесят років життя на цій землі, каже святе письмо. За ці сімдесят років у неї буває безліч усяких бажань, і всі вони запевне можуть справдитися, якщо тільки вона вчасно візьметься до діла. А я взявся запізно. Гроші в долині є. Три роки тому вночі сюди прокралися двоє білих, викопали двадцять дві тисячі доларів і чкурнули з ними геть, поки їх ніхто не бачив. Я знаю. Я бачив яму — вони знову закидали її землею — і викопаного глека. Але я вже доживаю свій сьомий десяток, тож, мабуть, не мені судилося знайти цей скарб.

Чорний блазень

І

Він стояв у чистому, витертому й вицвілому комбінезоні, якого Менні власноручно випрала ще тиждень тому, і чув, як перша грудка землі грюкнула об соснову труну. А за хвилю вже й сам тримав лопату, що в його руках (він був понад шість футів на зріст і важив понад двісті фунтів) здавалась іграшковою, такою, як ото діти бавляться на пляжі, і можна було подумати, ніби він кинув не пів-кубічного фута землі, а жменьку піску. Товариш по тартаковій бригаді торкнувся його плеча і сказав:

— Дай-но краще я, Гонúвітре.

Та він і бровою не повів. Лиш прибрав руку з лопати, вже посланої вперед, не озираючись, штурханом у груди відтрутив товариша на крок від себе, знов упіймав на льоту держак і кидав землю далі — легко, люто, аж здавалось, ніби могильний горбик не насипається, а росте, лізе з землі сам, кидав, поки могила не стала схожою — от хіба тягло від неї затхлою сирістю — на решту могил, розкиданих на цій голій, безтравній ділянці, й абияк обрамлених череп'ям, битими пляшками, старою цеглою та іншим непотребом, дріб’язком, який тільки на око здавався опорядженням, та й годі, насправді ж був сповнений глибокого значення, незбагненного для білих, і міг накликати лихо на кожного, хто його діткнеться. Нарешті він випростався, одною рукою, мов спис, вгатив лопату сторч у могильний горбик — аж держак її затремтів — і пішов геть, і не зупинився навіть тоді, коли з ріденького гуртка його родичів, приятелів та кількох старих людей, що знали його і його покійну дружину з пелюшок, виступила бабуся і схопила його за руку вище ліктя. Це була його тітка. Вона його виростила. Він зовсім не пам’ятав батька й матері.

— Де ти йдеш? — запитала вона.

— Додому, — відказав він.

— Нема чого вертатися туди самому, — мовила вона. — Тобі тра попоїсти. Ходи попоїси у мене.

— Я йду додому, — повторив він, випручуючи свою залізну руку, ніби тітчина долоня була не важча, ніж муха, і робітники очолюваної ним бригади тихо розступилися, даючи йому дорогу. Та не встиг він дійти до огорожі, як один з них наздогнав його; і йому було ясно без слів, що то тітчин посланець.

— Постривай, Гонивітре, — сказав робітник. — У нас там сулія в кущах. — А потім у нього вихопилося вже само — він ніколи й гадки не мав, що здатен щось подібне мовити в таку хвилину, хоча, зрештою, це була загальновідома істина: померлі не хочуть, не можуть відразу покинути землю, дарма що їхня земна оболонка вже вернулась у неї, не можуть, хоч би скільки проповідники правили, запевняли, ніби померлі квапляться залишити землю, без жалю, ба навіть з радістю возносячись до престолу слави. — Нема чого тобі туди вертатись. Вона ще приходитиме.

Не зупиняючись, він ледь відкинув назад свою високо посаджену голову й почервонілими у внутрішніх кутиках очима глянув згори на товариша.

— Дай мені спокій, Ейкі, — попрохав. — Не зачіпай мене зараз.

І йшов далі, навіть не уповільнюючи кроку, щоб переступити загорожу з трьох напнутих дротів, нарешті перетяв шосе і зник у лісі.