Домашнє вогнище

Та наступного ранку, в понеділок, він прождав у стайні майже цілу годину, а Ден з Оскаром так і не з’явилися. Він сам повідчиняв стійла та повиганяв мулів на дорогу, що провадила до пасовища, і вже виходив із стійла кобили з порожнім рептухом, коли в стайню вбіг підтюпцем захеканий Оскар. Едмондс помітив, що він не встиг навіть переодягтися після вчорашньої неділі, — на ньому була барвиста сорочка та краватка, сукняні, забрьохані по коліна штани з розпанаханою мало не до стегна холошею.

— Це все через тітку Моллі, — поскаржився Оскар. — Вона пропала з учорашнього дня. Ми шукали її цілу ніч. Знайшли сліди й пішли по них униз, до видолинка. Тільки ж вона така дрібна та легенька, що наче й землі не торкалася. Дядько Лукес із Джорджем, Нет, Деном та ще деким шукають і досі.

— Я осідлаю кобилу, — сказав Едмондс. — Мулів я вже вигнав на пасовище — біжи туди й спіймай собі котрогось. Тільки живо.

На розлогому пасовищі важко спіймати неспутаного мула; минула майже година, поки Оскар вернувся охляп на одному з них. А поки вони наздогнали Лукеса, Джорджа, Нет, Дена та інших людей, які шукали, гублячи й знову знаходячи невиразні, легкі сліди старечих ніг, що здавалося, зумисне петляли у видолинку серед ожинових заростей та гнилих колод, минуло ще дві. Її знайшли під обід — вона лежала, уткнувшись обличчям у болото, у фартусі, вицвілих спідницях, що були ще вчора чистісінькі, брудна, обшарпана, й однією рукою стискала держак механічного щупа. Була жива. Коли Оскар підняв її, вона розплющила на мить очі, невидющі, спрямовані кудись перед себе, а тоді знову склепила їх.

— Мерщій, — звелів Едмондс Денові. — Візьми кобилу й гайда додому. Сядеш в автомобіль і привезеш лікаря Райдаута. Мерщій… Ти здужаєш її нести? — звернувся він до Оскара.

— Атож, — відповів той. — Вона легенька, як пір’їна. Мабуть, оця машинка й то важча.

— Понесу я, — озвався раптом Джордж. — Все-таки мати Нет…

Едмондс люто глипнув на нього й на Лукеса.

— Ти понесеш оцю скриньку, — буркнув. — Понесете обидва. Сподіваюся, вона ще встигне щось вам знайти дорогою до моєї садиби. Бо якщо опісля її стрілки й затремтять коли-небудь на моїй землі, то нікому з вас цього вже не бачити. Розлуку ти дістанеш, я про це подбаю, — обернувся він до Лукеса. — Поки Моллі не вкоротила собі віку. Поки ти не вкоротив їй віку цією бісовою машинкою. Не хотів би я бути тепер у твоїй шкурі. Не хотів би, щоб мене гризли такі думки, які гризтимуть тебе сьогодні вночі.

І ось настав цей день. Бавовну вже було зібрано, очищено й поскладано в паки, прийшла пора заморозків, а з ними й баранців з кукурудзи, яку збирали з полів і після зважування зсипали в засіки. Посадивши Лукеса з Моллі на заднє сидіння автомобіля, Едмондс привіз їх до Джефферсона й загальмував перед будинком окружної управи, де мав засідати мировий суд.

— Тобі заходити туди нема чого, — звернувся він до Лукеса. — Та вони, мабуть, і не впустили б тебе. Але нікуди не йди. Бо я на тебе не чекатиму. І запам’ятай: тітці Моллі дістається хата й половина врожаю цього та кожного наступного року, доки ти оброблятимеш мою плантацію.

— Ви хотіли сказати, кожного року, доки я господарюватиму на своїй землі?

— Я хотів, хай йому грець, сказати те, що сказав: кожного року, доки ти оброблятимеш мою плантацію.

— Кас Едмондс віддав цю землю в моє володіння до того часу, доки я…

— Ти чув, що я сказав? — перепинив його Едмондс.

Лукес подивився на нього й закліпав очима.

— Ви хочете, щоб я забирався з неї геть? — запитав він.

— З якої б то речі? — звів брови Едмондс. — Навіщо? Адже ти однаково щодоби від смерку до світання шукатимеш на ній закопаний скарб. Краще вже залишайся і спи на ній цілими днями. Крім того, тобі треба вирощувати для тітки Моллі половину врожаю. Не тільки цього року, а й надалі теж.

— Нехай вона забирає собі весь урожай, — сказав Лукес. — Я оброблятиму землю справно. Нехай бере все. Я маю три тисячі доларів, що мені залишив старий Керазерс, — вони лежать он у тому банку. Вони мене переживуть… Коли вже ви не зобов’язали мене віддати комусь половину. А як ми з Джорджем Вілкінсом знайдемо скарб…

— Вилазь із машини, — наказав Едмондс. — Ну, швидше!

Мировий суддя сидів у своїй канцелярії — окремому будиночку поруч окружної управи. Дорогою до нього Едмондсові довелося підхопити стару під руку, щоб вона не впала, й він відчув під нашаруваннями рукавів, яка та рука худенька, майже безтілесна, суха й крихка, наче протрухлий прутик. Він зупинився, не відпускаючи її.

— Тітко Моллі, ви ще не передумали? Можна обійтися й без цього. Я відберу в нього ту штуковину. Повірте, я…

Вона поривалася вперед, щосили тягнучи його за руку.

— Я мушу це зробити, — сказала. — Він купить собі другу. А цю віддасть Джорджеві, щоб не дісталася вам. І вони колись таки знайдуть той скарб, але мене вже, може, не буде на цьому світі, і я нічого не зможу вдіяти. А Нет — моя найменшенька, моя остання. Решти своїх дітей мені вже не бачити до смерті.

— Тоді ходімо, — сказав Едмондс. — Ходімо.