Домашнє вогнище

Плин часу його теж не бентежить. Зекарі Едмондс помер, і він, Керазерс Едмондс, своєю чергою успадкував плантацію, хоч її справжній спадкоємець по чоловічій лінії, мавши на неї право моральне і, можливо, якби докопатися до правди, то й юридичне теж, — топтав іще ряст, живучи на жалюгідну грошову підмогу — тепер її щомісяця своєю чергою надсилав троюрідний небіж. Ось уже двадцять років Керазерс Едмондс обробляв ту землю; час приносив свої зміни, й він намагався йти з ними в ногу, як його батько, дід і прадід. А проте, коли оглядався назад на всі ті роки, вони уявлялись йому однією довжелезною низкою нікчемних клопотів і боротьби, не з землею і не з погодою (і навіть, якщо взяти останній час, не з федеральним урядом), а зі старим негром, що в його, Керазерсовім, випадку навіть не завдавав собі мороки умикати чемного «містер», а величав його як попало: то «містером», то «містером Едмондсом», то «містером Керазерсом», то просто «Керазерсом», чи «Разом», чи «сином», а як розмовляв з ним у гурті молодших негрів, то іноді мішав його в одну купу з ними, вдаючись до звертання «ви, хлопці». Всі ці роки Лукес обробляв свої акри у давній дідівський спосіб, що його, напевне, дотримувався сам Керазерс Маккаслін, і, глухий до всіляких добрих порад, не хотів ані вживати новітніх знарядь, ані пустити бодай трактор на Маккаслінову землю, дану йому без усяких застережень у довічне користування, ані навіть дозволити пілотові, який посипав хімікатами рештки з’їденого довгоносиком бавовнику, хоча б пролетіти над його полями на завантаженому тією отрутою аероплані, — а проте брав товари з його плантаційної комори так, ніби обробляв щонайменше тисячу акрів, і то з шаленими, нечуваними зисками, так, ніби й не мав у гросбухах несплачених рахунків тридцятирічної давності, що їх, Едмондс те знав, ніколи й не сплатить, хоча б уже тому, що Лукес мав пережити не тільки теперішнього Едмондса, як пережив уже двох його попередників, а може, й самі гросбухи з цифрами своїх боргів. До того ж Лукес гнав віскі трохи не на задвір’ї його, Едмондсового, дому щонайменше двадцять років, за словами його дочки, аж поки не став жертвою власної захланності, та ще й украв у свого співвласника й поручителя, ба навіть фактично родича, мула вартістю в триста доларів і виміняв на машину-скарбошукача, а тепер маєш — іще нова морока: після сорока п’яти років подружнього життя Лукес руйнує домашнє вогнище тій, яка була Едмондсові за рідну матір, яка викохала його, вигодувала власного груддю так, як вигодувала під той час рідного сина, яка повсякчас дбала про його тіло й душу, навчаючи своєї зичливості, своєї порядності, щоб він був лагідний із нижчими за себе, чесний з рівнею, великодушний до слабкого й уважний до старого, гречний, щирий і сміливий, яка щедро й некорисливо обдаровувала його, сироту без матері, своєю всепереможною, невсипущою, самовідданою любов’ю, що йому тільки й судилося знати на віку; саме їй Лукес руйнує домашнє вогнище, а в неї ж тільки й родини, що старий брат у Джефферсоні, якого вона не бачила десять років, та ще вісімнадцятирічна заміжня донька — в неї вона, ясно, не захоче жити, бо зять, вона того певна, накликав на себе прокляття, як і її чоловік.

Так, час його теж не бентежить. Едмондс сидів сам-один за вечерею, їжа не лізла в горлянку, і йому ввижалося, ніби ось тут, у кімнаті, перед ним стоїть Лукес — у шістдесят сім років обличчя в нього по суті молодше, ніж у нього самого в сорок три, менше позначене руйнівною дією пристрастей, думок, переситу й розчарувань; це обличчя не мало навіть приблизної схожості з обличчям його діда, старого Маккасліна, але донесло, відтворило з цілковитою, разючою достеменністю образ його покоління й дух того часу, обличчя це, як здалося Айзекові Маккасліну сорок п’ять років тому, мовби зібрало в собі риси цілого покоління запеклих і непоборних молодих солдатів Конфедерації й задубилося, застигло, як у мумії, — і він подумав з подивом, трохи не жахом: «В ньому більше натури старого Керазерса, ніж у всіх нас разом узятих, не поминаючи й старого Керазерса. Він спадкоємець і водночас прототип усього того географічного, кліматичного й біологічного комплексу, що породив старого Керазерса, й усіх нас, і наших ближніх, — оті незліченні міріади, тепер уже без облич, ба навіть без імен, окрім його самого, бо він і цільний, і досконалий, і сповнений самоповаги, як колись, певно, був старий Керазерс, він сам собі батько й постав з крові всіх чорних, білих, жовтих і червоношкірих, а також своєї власної…»

II