Домашнє вогнище

— Ні, не гаразд. Що ж, бог дає, бог і забирає. Віруй і вповай на нього. А вона… вона може тобі помогти.

— Віруй і вповай? — перепитав він. — Чим і коли Менні перед ним завинила? З якого побиту він так зі мною обійшовся?..

— Цить! — зупинив його старий. — Цить!

Відтак знову над’їжджали ваговози. Тепер він міг уже не шукати зачіпок, щоб перевести подих, зрештою, йому спало на думку, що він навіть забув про таку потребу, бо за рівномірним гримотом скочуваних униз колод уже й сам перестав чути власний подих; та ледве він спіймав себе на цій думці, як одразу ж відкинув її і, замість зіпхнути останню колоду на спуск, випростався, жбурнув, мов погаслу сірничину, гака, і перше ніж завмерло відлуння грюкоту щойно скоченої колоди сплигнув між двох скісних напрямних рейок спуску, обличчям до колоди на ваговозі. Він робив так і перше — брав колоду з ваговоза, випростувався, повертавсь і швиргав її на спуск, але щоб аж таку дровиняку, то ніколи; тож коли він став підпихати колоду до відкритого борту, а потім, присівши навпочіпки, просовувати під неї руки, погляди всіх робітників, навіть білого майстра, прикипіли до нього, і залягла гробова тиша, порушувана тільки ритмічним чахканням паровика та легким посвистом пили на холостому ходу. Потім він на хвилю завмер. Так, ніби людині навіялося, передалося щось від цілковитої безвладності цього бездушного, неживого дерева.

І тут почувся чийсь голос:

— Узяв. Ба підняв.

І всі побачили шпару, просвіт між днищем кузова і колодою, і тепер дивилися, як він нескінченно повільно, зводячи докупи коліна, випростує розкарячені ноги, як повільно-преповільно надимається його втягнутий живіт, колесом випинаються груди, набрякає мотуззя жил на шиї, верхня губа відслонює зціплені білі зуби, голова відхиляється назад і тільки налиті кров’ю вирячені очі лишаються недвижні, й спостерігали, як пружинять, випростуються в ліктях його руки, поки добре виважена колода не опинилася в нього над головою.

— Тільки ж йому з нею не обернутися, — провадив той самий голос. — А спробує пустити її назад на ваговоза — вона його заб’є.

Та жоден робітник не ворухнувся. І враз — він навіть не набирався духу для надлюдського зусилля — колода ніби самохіть шугнула над його головою назад і, перекидаючись, зі стуком і грюком покотилася вниз по спуску; а він повернувся, одним сягнистим кроком переступив напрямні рейки й, минаючи товаришів, що давали йому дорогу, пішов через поруб до лісу, хоч майстер гукав йому навздогін:

— Гонивітре! — І знову: — Гей, Гонивітре!

На заході сонця, пройшовши чотири милі, він із собакою дістався до плавнів, над річкою, і перед його очима постала картина: ще один поруб, де ледве вистачило б місця для хатини на одну кімнату, і на ньому халупа, така собі напівдощата, напівбрезентова буда, а на її дверях, біля прихиленого до одвірка дробовика, — непоголений білий, що дивився, як він наближається з простягненою рукою, з чотирма срібними доларами на долоні.

— Мені бутель, — попросив він.

— Бутель? — перепитав білий. — А може, півкварти? Сьогодні понеділок. Залишилось із тижневої платні?

— Навідкладав, — буркнув він. — Чом же не бачу бутля?

Він чекав з начебто неуважним виглядом, часто кліпаючи налитими кров’ю очима, ледь відкинувши назад свою високо посаджену голову, потім повернувся був іти, — бутель він уже тримав при нозі, впіймавши його середнім пальцем за вушко, — коли білий глянув йому спильна в очі, ніби оце побачив їх уперше, — в очі, сповнені вранці тільки лихоманкової напруги, а тепер мовби сліпі, невидющі, очі зовсім без білків.

— Ні, — сказав білий. — Давай-но сюди бутля. Тобі ще галона бракувало. Я наллю тобі тільки півкварти, атож, півкварти. І зараз же забирайся звідси, і щоб ноги твоєї тут більше не було. Не потикайся сюди, доки…

Білий схопився за бутель, але він рвучким, рухом сховав посудину за спину і так махнув вільною рукою, що вдарив того в груди.

— Вважайте, білі, — остеріг він. — Бутель мій. Я вам заплатив.

Білий вибухнув лайкою.

— Ні, не заплатив. Ось тобі твої гроші. Постав бутель, чорний.

— Бутель мій, — правив він тихо, навіть лагідно, зі спокійним обличчям, хоч його червоні очі не переставали часто кліпати. — Я заплатив.

Повернувшися спиною до білого, а заразом і до дробовика, він подався порубом назад до стежки, де на нього чекав пес, щоб знову йти поряд з ним. Вони швидко рушили далі між суцільними стінами сивуватого очерету, від якого в сутінках було ніби видніше, і тут він знову відчув задуху, мов тоді, коли на нього стали тиснути стіни власної оселі. Та цього разу, замість тікати, він зупинився, підніс бутель, витяг затичку з кукурудзяного качана і випив без утіхи, без охоти скаженого, гіркущого перваку, холодного, як розтоплений лід, а потім опустив бутля і перевів дух.

— Ха! — вигукнув він. — Отак добре. А тепер виходь супроти мене, костомахо. Виходь. Тепер я маю камінь на твою косу.