Домашнє вогнище

Місяць нарешті прорвався вгору крізь задушливу пітьму, засяяв як і минулої ночі, і тепер від чоловіка косо падала довга тінь із силуетом піднесеного бутля, коли він знову пив, а тоді якусь, часину тримав бутля перед себе, віддихувався, втягуючи у горлянку сріблясте повітря, і примовляв до бутля:

— Ну ж бо, виходь. Завше ти хвалишся, буцімто дужча від мене. Ну ж бо виходь. Докажи свого.

Він знову приклався до бутля, ковтаючи холодну, позбавлену смаку й міцності рідину, яка, проте, коли він одірвався від шийки, розійшлася по жилах, запекла холодним вогнем, змушуючи груди дихати хоч і надсадно, але рівно й глибоко, аж доки вони почали ходити зовсім вільно, як вільно йшов, рухався він сам, розтинаючи грудьми сріблясту пругку стіну повітря. Отож тепер усе було гаразд, і він сягнисто прошкував далі, і його тінь та тінь собаки, що дріботів поряд, пливли швидко, мов тіні двох хмарин по узбіччю пагорба; та ось він побачив, як під гору через силу дряпається кощава постать тітчиного чоловіка, і його довга пласка тінь, над якою знову вирізнявся обрис піднесеного бутля, знерухоміла, косо лягаючи через схил.

— На тартаку мені сказали, що ти пішов, — мовив старий. — Я знав, де тебе шукати. Іди додому, сину. Повітря тобі не поможе.

— Вже помогло, — заперечив він. — Я вже все’ дно, що вдома. Гадюче жало, трутизна тепер мені не страшні.

— Тоді хоч зайди до неї. Покажись їй на очі… Про більше вона не просить: тільки покажись їй на очі… — Тут старий побачив, що він уже рушає, і загукав — Зажди! Зажди!

— Не затримуйте мене, не тра, — кинув він у сріблясте повітря, розтинаючи грудьми пругку сріблястість, що обтікала його майже так само швидко, як обтікала б коня на повному гоні. Слабкий, кволий поклик загубився в нічному безмірі, в роздоллі миль, подоланих двома тінями, його та собаки, в глибокому, могутньому диханні його грудей, вільному, як це повітря, бо тепер йому було добре.

Потім, п’ючи з бутля, він раптом усвідомив, що в нього ллється з рота. Він спробував ковтнути, але рідина, замість пройти всередину, заткнула горло та рот тугим нерухомим чопом, і відразу ж, хоч йому не відригнулося і не занудило, той чіп вилетів з рота, все ще зберігаючи форму стравоходу, і, зблиснувши у місячному світлі, розприскався і зник у незліченних шерехах зрошеної трави. Він знову підніс бутля до вуст. І знову йому тільки заливало горлянку, аж поки з кутиків рота побігли дві крижані цівки; і знову вилетів, зблиснувши сріблом, тремтливий, не змінений формою чіп, а потім він судомно втягував у горлянку холодне повітря і, тримаючи бутля біля рота, примовляв до нього:

— Гаразд. Спробую помірятися з тобою ще раз. Як тільки зволиш зостатися там, де я тебе увіллю, дам тобі спокій.

Він випив, але спиртне втретє стало йому руба в горлі і ледве він устиг опустити бутля, як блискотливий незмінений чіп вернувся ще раз; і він знову конвульсивно втягував свіже повітря, аж поки віддихнув. Тоді старанно заткав бутля качаном і стояв засапаний, кліпаючи повіками, і довжелезна самотня тінь, падаючи від нього, косо слалася через узгір’я у далекий млистий безмір нічної землі.

— Гаразд, — сказав він. — Просто я не розібрався, що й до чого. То був знак, що я вже залив хробака. Зараз мені добре. Мені вже не тра більше пити.

Хатній вогник, побачений згодом з пасовиська, світив йому весь час, поки він ішов понад сріблясто-чорною розпадиною рову, де ще в дитинстві бавився порожніми тютюновими бляшанками, заржавілими пряжками від збруї, обривками ланцюгів і вряди-годи справдешнім колесом, потім попід садком, у якому колись навесні розпушував землю під пильним оком тітки, що наглядала за ним з кухонного вікна, і, нарешті, через безтравне подвір’я, де лазив і перекидався в поросі, ще як не вмів ходити. Він увійшов у хатину, в ту саму знайому світлицю, в те саме знайоме світло, і став на дверях, ледь відкинувши голову, ніби недобачав, із бутлем, що висів при нозі на зігнутому пальці.

— Дядько Алек казав, що ти хочеш мене бачити, — промовив він.

— Не тільки бачити, — відповіла тітка, — хочу, щоб ти прийшов до нас, прийшов туди, де тобі можуть помогти.

— Зі мною все гаразд, — заявив він. — Не тра мені жодної помочі.

— Ні, — заперечила стара. Вона встала зі стільця, підійшла до нього і схопила його за руку, як і вчора біля могили. І знов, як учора, рука під її долонею була мов залізна.

— Ні! Коли Алек вернувся і сказав, що ти пішов з тартака раніше, ніж устигло звернути з полудня, я вже знала, чому ти пішов і куди. Але те, в чому ти шукаєш розради, не може помогти.

— Вже помогло. Мені зараз добре.

— Ось не бреши мені, — дорікнула тітка. — Ти зроду мені не брехав. Не бреши й зараз.

Тоді він сказав їй правду. Мов збоку, чув він свій голос, що, не виражаючи ні жалю, ні подиву, спокійно добувався з грудей, хоч у стінах цієї світлиці — вони вже теж були для нього затісні — його мучила страхітлива задуха. Та дарма, за хвилину він мав звідси піти.

— Ні, тітонько, — сказав він. — Нічо це мені не зарадило.