Читаем Домашнє вогнище полностью

Місяць нарешті прорвався вгору крізь задушливу пітьму, засяяв як і минулої ночі, і тепер від чоловіка косо падала довга тінь із силуетом піднесеного бутля, коли він знову пив, а тоді якусь, часину тримав бутля перед себе, віддихувався, втягуючи у горлянку сріблясте повітря, і примовляв до бутля:

— Ну ж бо, виходь. Завше ти хвалишся, буцімто дужча від мене. Ну ж бо виходь. Докажи свого.

Він знову приклався до бутля, ковтаючи холодну, позбавлену смаку й міцності рідину, яка, проте, коли він одірвався від шийки, розійшлася по жилах, запекла холодним вогнем, змушуючи груди дихати хоч і надсадно, але рівно й глибоко, аж доки вони почали ходити зовсім вільно, як вільно йшов, рухався він сам, розтинаючи грудьми сріблясту пругку стіну повітря. Отож тепер усе було гаразд, і він сягнисто прошкував далі, і його тінь та тінь собаки, що дріботів поряд, пливли швидко, мов тіні двох хмарин по узбіччю пагорба; та ось він побачив, як під гору через силу дряпається кощава постать тітчиного чоловіка, і його довга пласка тінь, над якою знову вирізнявся обрис піднесеного бутля, знерухоміла, косо лягаючи через схил.

— На тартаку мені сказали, що ти пішов, — мовив старий. — Я знав, де тебе шукати. Іди додому, сину. Повітря тобі не поможе.

— Вже помогло, — заперечив він. — Я вже все’ дно, що вдома. Гадюче жало, трутизна тепер мені не страшні.

— Тоді хоч зайди до неї. Покажись їй на очі… Про більше вона не просить: тільки покажись їй на очі… — Тут старий побачив, що він уже рушає, і загукав — Зажди! Зажди!

— Не затримуйте мене, не тра, — кинув він у сріблясте повітря, розтинаючи грудьми пругку сріблястість, що обтікала його майже так само швидко, як обтікала б коня на повному гоні. Слабкий, кволий поклик загубився в нічному безмірі, в роздоллі миль, подоланих двома тінями, його та собаки, в глибокому, могутньому диханні його грудей, вільному, як це повітря, бо тепер йому було добре.

Потім, п’ючи з бутля, він раптом усвідомив, що в нього ллється з рота. Він спробував ковтнути, але рідина, замість пройти всередину, заткнула горло та рот тугим нерухомим чопом, і відразу ж, хоч йому не відригнулося і не занудило, той чіп вилетів з рота, все ще зберігаючи форму стравоходу, і, зблиснувши у місячному світлі, розприскався і зник у незліченних шерехах зрошеної трави. Він знову підніс бутля до вуст. І знову йому тільки заливало горлянку, аж поки з кутиків рота побігли дві крижані цівки; і знову вилетів, зблиснувши сріблом, тремтливий, не змінений формою чіп, а потім він судомно втягував у горлянку холодне повітря і, тримаючи бутля біля рота, примовляв до нього:

— Гаразд. Спробую помірятися з тобою ще раз. Як тільки зволиш зостатися там, де я тебе увіллю, дам тобі спокій.

Він випив, але спиртне втретє стало йому руба в горлі і ледве він устиг опустити бутля, як блискотливий незмінений чіп вернувся ще раз; і він знову конвульсивно втягував свіже повітря, аж поки віддихнув. Тоді старанно заткав бутля качаном і стояв засапаний, кліпаючи повіками, і довжелезна самотня тінь, падаючи від нього, косо слалася через узгір’я у далекий млистий безмір нічної землі.

— Гаразд, — сказав він. — Просто я не розібрався, що й до чого. То був знак, що я вже залив хробака. Зараз мені добре. Мені вже не тра більше пити.

Хатній вогник, побачений згодом з пасовиська, світив йому весь час, поки він ішов понад сріблясто-чорною розпадиною рову, де ще в дитинстві бавився порожніми тютюновими бляшанками, заржавілими пряжками від збруї, обривками ланцюгів і вряди-годи справдешнім колесом, потім попід садком, у якому колись навесні розпушував землю під пильним оком тітки, що наглядала за ним з кухонного вікна, і, нарешті, через безтравне подвір’я, де лазив і перекидався в поросі, ще як не вмів ходити. Він увійшов у хатину, в ту саму знайому світлицю, в те саме знайоме світло, і став на дверях, ледь відкинувши голову, ніби недобачав, із бутлем, що висів при нозі на зігнутому пальці.

— Дядько Алек казав, що ти хочеш мене бачити, — промовив він.

— Не тільки бачити, — відповіла тітка, — хочу, щоб ти прийшов до нас, прийшов туди, де тобі можуть помогти.

— Зі мною все гаразд, — заявив він. — Не тра мені жодної помочі.

— Ні, — заперечила стара. Вона встала зі стільця, підійшла до нього і схопила його за руку, як і вчора біля могили. І знов, як учора, рука під її долонею була мов залізна.

— Ні! Коли Алек вернувся і сказав, що ти пішов з тартака раніше, ніж устигло звернути з полудня, я вже знала, чому ти пішов і куди. Але те, в чому ти шукаєш розради, не може помогти.

— Вже помогло. Мені зараз добре.

— Ось не бреши мені, — дорікнула тітка. — Ти зроду мені не брехав. Не бреши й зараз.

Тоді він сказав їй правду. Мов збоку, чув він свій голос, що, не виражаючи ні жалю, ні подиву, спокійно добувався з грудей, хоч у стінах цієї світлиці — вони вже теж були для нього затісні — його мучила страхітлива задуха. Та дарма, за хвилину він мав звідси піти.

— Ні, тітонько, — сказав він. — Нічо це мені не зарадило.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Север и Юг
Север и Юг

Выросшая в зажиточной семье Маргарет вела комфортную жизнь привилегированного класса. Но когда ее отец перевез семью на север, ей пришлось приспосабливаться к жизни в Милтоне — городе, переживающем промышленную революцию.Маргарет ненавидит новых «хозяев жизни», а владелец хлопковой фабрики Джон Торнтон становится для нее настоящим олицетворением зла. Маргарет дает понять этому «вульгарному выскочке», что ему лучше держаться от нее на расстоянии. Джона же неудержимо влечет к Маргарет, да и она со временем чувствует все возрастающую симпатию к нему…Роман официально в России никогда не переводился и не издавался. Этот перевод выполнен переводчиком Валентиной Григорьевой, редакторами Helmi Saari (Елена Первушина) и mieleом и представлен на сайте A'propos… (http://www.apropospage.ru/).

Софья Валерьевна Ролдугина , Элизабет Гаскелл

Драматургия / Проза / Классическая проза / Славянское фэнтези / Зарубежная драматургия
Лира Орфея
Лира Орфея

Робертсон Дэвис — крупнейший канадский писатель, мастер сюжетных хитросплетений и загадок, один из лучших рассказчиков англоязычной литературы. Он попадал в шорт-лист Букера, под конец жизни чуть было не получил Нобелевскую премию, но, даже навеки оставшись в числе кандидатов, завоевал статус мирового классика. Его ставшая началом «канадского прорыва» в мировой литературе «Дептфордская трилогия» («Пятый персонаж», «Мантикора», «Мир чудес») уже хорошо известна российскому читателю, а теперь настал черед и «Корнишской трилогии». Открыли ее «Мятежные ангелы», продолжил роман «Что в костях заложено» (дошедший до букеровского короткого списка), а завершает «Лира Орфея».Под руководством Артура Корниша и его прекрасной жены Марии Магдалины Феотоки Фонд Корниша решается на небывало амбициозный проект: завершить неоконченную оперу Э. Т. А. Гофмана «Артур Британский, или Великодушный рогоносец». Великая сила искусства — или заложенных в самом сюжете архетипов — такова, что жизнь Марии, Артура и всех причастных к проекту начинает подражать событиям оперы. А из чистилища за всем этим наблюдает сам Гофман, в свое время написавший: «Лира Орфея открывает двери подземного мира», и наблюдает отнюдь не с праздным интересом…

Геннадий Николаевич Скобликов , Робертсон Дэвис

Проза / Классическая проза / Советская классическая проза