Читаем Домашнє вогнище полностью

І стискав той зап’ясток дужче, аж поки кулак білого розціпився і з нього брязнула додолу друга пара костей, і тоді білий випручався, зірвався на ноги й сягнув рукою до кишені по пістолет.

Бритва висіла у нього, Гонивітра, на бавовняній шворці між лопатками під сорочкою. Одним рухом руки він перекинув її над плечима вперед, оголивши лезо, зірвав бритву зі шворки й розмикав далі, водночас затискаючи ручку в жмені й придавлюючи її великим пальцем, розмикав, аж поки спинка бритви вперлася в щиколотки, тож за секунду до того, як бабахнув пістолет, так і не видобутий до кінця з кишені, він устиг з усього маху вдарити білого по шиї — не бритвою, а кулаком, і тільки вже відводячи його назад, різонути лезом, так що перший струмінь крові навіть не забризкав його руки.


II


Коли вже було по всьому (довго чекати не довелося: назавтра арештанта знайшли повішеним на мотузці дзвона в негритянській школі за якихось дві милі від тартака, після чого слідчий установив смерть від рук невідомої особи чи невідомих осіб, і тіло не довше, як за п’ять хвилин видано найближчим родичам), заступник шерифа, що офіційно вів цю справу, зняв мову про неї зі своєю дружиною. Балачка точилася на кухні. Дружина готувала вечерю. Після того як учора проти півночі заварилася каша у в’язниці, заступник шерифа не присідав ні на хвилину й добряче находився за той час; підкріплюючись прихапцем і коли попало, невиспаний, він украй охляв і тепер, сидячи на стільці біля плити, був близький до істерії.

— Дідько б їх ухопив, цих чорнопиких, — сказав він. — Їй-богу, аж дивно, що вони ще не сіли нам на голову. І знаєш, чому дивно? Бо вони не люди. Зовні вони нібито й схожі на людей, так само, як і люди, ходять на двох ногах, говорять, і їх можна зрозуміти, і ви починаєте думати, що вони вас розуміють теж, принаймні вряди-годи. Та коли доходить до людських почуттів, людських переживань, то що вони, що стадо диких буйволів — один біс. Візьми хоча б сьогодні цього…

— Залиш його краще собі, — відрубала дружина. Повна, колись вродлива, а тепер уже сивувата і з явно закороткою шиєю, вона аж ніяк не виглядала змученою і, хоч була холерична, взагалі не відзначалася дратливістю. Проте сьогодні вона теж була в лихому гуморі, бо як учасниця клубних ігор не здобула першого призу в п’ятдесят центів лише тому, що одна з одноклубниць зажадала перевірити нотатки, а потім і викреслити всю цю партію.

— Ще не вистачало, щоб я слухала про нього на кухні! Поліція називається! Сидите в суді цілісінький божий день і знай правите теревені. Було б дивно, коли б у тюрму не зайшло кілька чоловік і у вас під носом не вивело звідти в’язня. Та вони повиносили б і ваші стільці, і бюрка, і навіть віконні лутки, якби ви коли-небудь на довший час прибрали з них свої ноги та сідниці.

— Тих Бердсонгів зовсім не кілька, а далеко більше, — зауважив заступник шерифа. — Аж сорок дві душі з правом на голос, як на те пішло. Ми з Мейдью якось узяли список виборців і перелічили їх. Та слухай же… — Заступник шерифа побачив, що дружина повертається від плити і йде з кухні з мискою в руках. Він хутко підібгав ноги, коли вона, проходячи мимо в їдальню, ледь не наскочила на нього, і трохи підняв голос, щоб його було чути з більшої відстані. — В нього померла дружина. Хай буде й так. І що ж, він горює? На похороні нема людини меткішої і водночас бундючнішої за нього. Кажуть, не встигли спустити труну в могилу, як він схопив лопату і так швидко закидав її землею, що скрепер — і той би за ним не вгнався. Ну та це ще нічого… — Дружина повернулася на кухню. Він знову прибрав ноги і, зважаючи на ближчу відстань, стишив голос. — Може, вона так упеклася йому. Нема жодного закону проти чоловіка, що старається чимшвидше загребти жінку в землю, якщо він тільки не постарався чимшвидше звести її зі світу. Але — подумати лишень! — другого дня він одразу ж, перший після кочегара, приходить на роботу, заявляється на тартак, ще до того, як кочегар устигає розпалити топку й пустити пару; прийшов би він на п’ять хвилин раніше — і міг би разом з кочегаром розбудити Бердсонга, щоб той уже йшов відсипатися додому, чи навіть ще тоді перерізати Бердсонгові горлянку й звільнити нас усіх від зайвої мороки.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Север и Юг
Север и Юг

Выросшая в зажиточной семье Маргарет вела комфортную жизнь привилегированного класса. Но когда ее отец перевез семью на север, ей пришлось приспосабливаться к жизни в Милтоне — городе, переживающем промышленную революцию.Маргарет ненавидит новых «хозяев жизни», а владелец хлопковой фабрики Джон Торнтон становится для нее настоящим олицетворением зла. Маргарет дает понять этому «вульгарному выскочке», что ему лучше держаться от нее на расстоянии. Джона же неудержимо влечет к Маргарет, да и она со временем чувствует все возрастающую симпатию к нему…Роман официально в России никогда не переводился и не издавался. Этот перевод выполнен переводчиком Валентиной Григорьевой, редакторами Helmi Saari (Елена Первушина) и mieleом и представлен на сайте A'propos… (http://www.apropospage.ru/).

Софья Валерьевна Ролдугина , Элизабет Гаскелл

Драматургия / Проза / Классическая проза / Славянское фэнтези / Зарубежная драматургия
Лира Орфея
Лира Орфея

Робертсон Дэвис — крупнейший канадский писатель, мастер сюжетных хитросплетений и загадок, один из лучших рассказчиков англоязычной литературы. Он попадал в шорт-лист Букера, под конец жизни чуть было не получил Нобелевскую премию, но, даже навеки оставшись в числе кандидатов, завоевал статус мирового классика. Его ставшая началом «канадского прорыва» в мировой литературе «Дептфордская трилогия» («Пятый персонаж», «Мантикора», «Мир чудес») уже хорошо известна российскому читателю, а теперь настал черед и «Корнишской трилогии». Открыли ее «Мятежные ангелы», продолжил роман «Что в костях заложено» (дошедший до букеровского короткого списка), а завершает «Лира Орфея».Под руководством Артура Корниша и его прекрасной жены Марии Магдалины Феотоки Фонд Корниша решается на небывало амбициозный проект: завершить неоконченную оперу Э. Т. А. Гофмана «Артур Британский, или Великодушный рогоносец». Великая сила искусства — или заложенных в самом сюжете архетипов — такова, что жизнь Марии, Артура и всех причастных к проекту начинает подражать событиям оперы. А из чистилища за всем этим наблюдает сам Гофман, в свое время написавший: «Лира Орфея открывает двери подземного мира», и наблюдает отнюдь не с праздным интересом…

Геннадий Николаевич Скобликов , Робертсон Дэвис

Проза / Классическая проза / Советская классическая проза