Домашнє вогнище

Отож ми і її привезли, до міста, до в’язниці, звичайно, і коли передали чорнопикого Кетчемові, а той забрав його нагору, стара пішла з ними теж, пішла аж у камеру, мовивши Кетчемові: «Я хтіла зробити з нього людину. Він був путній хлопець. До цього випадку зроду ні з ким не бився. Він одстраждає за те, що вчинив. Але не попустіть, щоби білі забрали його». На що Кетчем відповів; «Думали б із ним про це раніш, іще до того, як йому заманулося голити білих без мила». Тож він замкнув їх обох в одній камері, бо вважав, як і Мейдью, що її присутність там могла б у разі чого остудити хлопців з роду Бердсонгів, а ще на той випадок, якби йому трапилось балотуватися на пост шерифа чи якийсь інший по закінченні терміну повноважень Мейдью. Відтак він спустився вниз, а трохи перегодом вернулася з роботи кайданна команда, отож він замкнув її в одиночній камері й думав, що хоч на час позбувся клопоту, коли це почув якийсь лемент, не виття, а саме лемент, у якому, одначе, не вловлювалося жодного слова. Тоді він схопив пістолет і знову кинувся нагору до одиночної камери з кайданниками, і побачив крізь грати, що в іншій камері стара забилася в куток, а той чорнопикий оддирає зі шворнями від підлоги залізні нари, стає посеред камери, тримаючи їх, мов дитячу люльку, над головою, і репетує, а тоді каже старій: «Не бійся, я тебе не скривджу» і жбурляє нари в стіну, далі підступає до замкнених дверей, хапається за сталеві грати, вириває двері зі стіни, з цеглою, завісами і всім чисто, виходить із камери, несучи двері над головою, ніби віконну сітку, й кричить, як на пуп: «Ось тепер мені добре. Ось тепер добре. Не бійтесь, я не втечу».

Певна річ, Кетчем міг застрелити його на місці, але подумав собі, як опісля мені сказав, що коли вже порушувати закон, то право першості щодо чорнопикого має належати Бердсонгам. І Кетчем не вистрілив. Натомість ускочив у камеру до кайданників, бо при його наближенні вони були позадкували від сталевих дверей, став за їхніми спинами й загорлав: «Ловіть його. Валіть його додолу!» Але чорнопикі теж воліли триматися позаду, і тоді він, вибравши місце, почав гамселити їх колодочкою пістолета, а тих, кого не діставав рукою, копати ногами, аж поки вони не погналися за ним. І, за словами Кетчема, цей чорнопикий добру хвилину поривав кожного, хто підходив, і шпурляв через увесь коридор, мов ганчір’яну ляльку, приказуючи: «Не бійтесь, я не втечу. Не бійтесь, я не втечу», — поки нарешті вони його збороли, — і на підлозі вже вирувала лиш одна велика купа чорних тіл, голів, рук і ніг, та навіть тоді, казав Кетчем, час від часу котрийсь із чорнопиких злітав у повітря і летів через увесь коридор з розчепіреними руками й ногами, як летюча білка, і з баньками, як автомобільні фари, але наостанку вони таки притисли його, і тоді прискочив Кетчем і давай стягувати чорнопиких, коли глядь! — аж він лежить насподі під цілою горою кайданників і сміється, а сльози, великі-превеликі, мов скляні кульки, біжать по його обличчю, поза вухами, і плюскають на підлогу, достоту як би хто кидав пташині яйця, — сміється-сміється та й каже: «Мабуть, мені просто несила втекти від своїх думок. Несила втекти від своїх думок». Ну що ти на це скажеш.?

— Тільки одне, — гукнула дружина з їдальні. — Хочеш повечеряти в цьому домі —постарайся зробити це в найближчі п’ять хвилин. Бо рівно черев п’ять хвилин я прибираю зі столу і йду в кіно.

Давні люди

І

Спершу не було нічого. Тільки мжичив холодний безнастанний дощ, нерухомо сірів пізній листопадовий світанок і десь у ньому чулося все ближче валування гончаків. Потім Сем Фазерс, стоячи за хлопцем, — так само, як і тоді, коли хлопець із першої своєї рушниці мало не першим набоєм, яким її було заряджено, застрелив першого свого кролика на бігу, — торкнув малого за плече, і його пройняв дрож, хоч зовсім не від холоду. Олень уже був там. Він не те що з’явився на видноті, а просто був там — не як привид, а як згусток світла і водночас його джерело, не тільки рухаючись у світлі, але й випромінюючи його, сам уже в бігу, такий, яким завжди бачиш оленя в ту частку секунди, коли він устиг побачити тебе, нахилений у сягнистому стрибку, з розмашистими рогами, навіть у тьмяному присвітлі схожими на крісельце-гойдалку, рівно поставлене у нього на голові.

— Давай, — сказав Сем Фазерс. — Швидко стріляй, але не квапся…

Хлопець зовсім не запам’ятав цього пострілу. Він мав дожити до вісімдесяти років, як його батько дожив, і батьків брат-близнюк, і їхній батько перед ними, але ніколи не міг пригадати ні звуку цього пострілу, ні віддачі приклада. Він навіть не пам’ятав, де поділась тоді рушниця. Він просто побіг. І ось він стояв над тим оленем, що лежав на вогкій землі, усе ще в пориві до бігу й нітрохи не схожий на мертвого, стояв над ним, тремтячи й відхекуючись, а Сем Фазерс знов уже був поруч і простягав йому ножа.