Домашнє вогнище

Це було сім десятиріч тому. Коли хлопець запізнався з Семом Фазерсом, той мав уже шістдесят літ, — він був невисокий, швидше присадкуватий, не надто рухливий, на вигляд слабосилий, але тільки на вигляд, з волоссям, як кінська грива, навіть тепер, у сімдесят літ, без жодної сивинки і з обличчям, яке не виказувало його віку, поки він не усміхався; про домішку негритянської крові в ньому свідчила тільки деяка притьмяність у волоссі й під нігтями, і ще щось, помітне в його очах, помітне тому, що воно проступало там не завжди, а лиш у хвилини задуми, та й то не щоразу — не в обрисі очей та забарвленні, а в їх виразі, і Маккаслін сказав хлопцеві, що це таке: не спадщина Хама, не знак упокорення, а знак залежності, усвідомлення того, що одна частка його крові певний час була кров’ю рабів.

— Він як старий лев або ведмідь у клітці, — сказав Маккаслін. — Він народився у клітці, і все життя у ній прожив, і нічого іншого не знав. А потім відчув щось. Це могло бути будь-що, абиякий повів, що потрапив йому в ніздрі. Всього на мить війнуло гарячим піском або заростями тростини, яких він сам зроду не бачив і, може, побачивши, навіть і не впізнав би і, мабуть, не зміг би там і прожити, якби раптом його туди закинуло. Проте не це, власне, відчув він. Запах клітки, ось що він відчув. Доти він не відчував її запаху. А війнув вітерець йому в ніздрі гарячим піском чи тростиною, і залишив після себе запах клітки. Через це й такий вираз у нього в очах.

— То відпусти його! — вигукнув хлопець. — Відпусти його!

Маккаслін засміявся. І враз примовк, тобто перестав удавати, ніби сміється, бо то був зовсім не сміх.

— Його клітка — не від Маккаслінів, — сказав він. — Він був дикий. У нього зроду в крові і по батьковій, і по материній лінії, окрім тієї невеликої частки білої крові, живуть інстинкти так давно витруєні з нашої крові, що ми їх просто забули, ми навіть мусимо жити табунами, щоб захистити себе від своїх власних витоків. Він же рідний син не тільки войовника, а й ватага. Потім він підріс, почав пізнавати світ і раптом одного дня виявив, що його зраджено, що кров войовників і ватагів у ньому зраджено. І не батько цей зрадник, — хутко додав Маккаслін. — Сем, мабуть, не має серця на старого Дума, який продав його й матір у рабство: він певне, вважав, що шкоду було заподіяно ще раніше і що кров тих самих войовників і ватагів у ньому, та й у Думові теж, зраджено через ту чорну кров, передану від матері. Тут не те, що та чорна кров сама по собі зрадницька, і не те, що мати зі своєї волі завинила, хоч вона таки провинна, бо передала йому мало що кров невільників, а ще ж і частку крові їхніх поневолювачів. Він сам поле своєї битви, арена свого розгрому й пам’ятник своєї поразки, його клітка — не від нас, — повторив Маккаслін. — Ти коли-небудь чув, щоб він дуже переймався, коли йому накажуть щось там зробити чи не зробити, нехай навіть твій батько або дядько Кумпан?

Це була правда. Уже в найраніших своїх згадках хлопець бачив, як Сем Фазерс сидить на порозі плантаційної кузні, в якій він гострив лемеші, лагодив інструмент або й виконував простішу теслярську роботу, коли не блукав лісом. А часом, тоді, коли навіть ліс його не вабив, і навіть коли кузня була завалена всяким реманентом, направи якого чекали в господарстві, Сем, бувало, просиджував на порозі півдня або й цілий день, і ніхто, навіть хлопців батько та батьків брат-близнюк у свій час, ані Маккаслін, пізніше ставши фактичним, хоч іще й не юридичним господарем плантації, ніколи не казав йому: «Щоб оце мені до вечора було готове» або «Чому цього вчора не зроблено?»

І щороку пізньої осені, в листопаді, хлопець бачив, як на воза з напнутою вже брезентовою будою вантажили харчі — шинку й ковбаси з коптильні, каву, борошно й мелясу з плантаційної комори, забитого напередодні ввечері цілого бика для собак, поки не розживуться на дичину в таборі, — потім клітку з тими самими собаками, а тоді ладували ще постіль, зброю, ріжки, ліхтарі й сокири, і як на передку вмощувались у мисливській одежі Маккаслін і Сем Фазерс і вкупі з Джімом тітки Тенні, що сідав на собачій клітці, вирушали до Джефферсона, щоб звідти разом з майором Де Спейном, і генералом Компсоном, і Буном Хогенбеком, і Волтером Юелом їхати на два тижні до великої улоговини над річкою Таллагачі, де водилися олені й ведмеді. Але ще до того, як воза встигали навантажити, хлопець відчував, що йому несила на це дивитись. Він відходив убік, майже біг, і зупинявся за рогом, звідки не видно було воза і де його самого ніхто не міг побачити, і стояв там, зібгавшись, не піддаючись плачеві, а тільки тремтячи, і шепотів сам до себе:

— Вже недовго. Вже недовго. Ще три роки (або: ще два роки, ще рік) — і мені буде десять років. Тоді, Кас обіцяв, я теж зможу поїхати.