Домашнє вогнище

— Не підходь до нього спереду, — сказав Сем. — Коли він ще живий, то приб’є ратицями. Підходь ззаду і перше вхопи за роги, щоб ти встиг відскочити, якщо він спробує підвестися. А другою рукою заткни йому ніздрі.

Хлопець так і зробив: відхилив оленеві голову і Семовим ножем черкнув по пружній шиї, а Сем нахилився, занурив пальці в гарячу димну кров і розмазав хлопцеві по щоках. Потім у вогкому сірому лісі пролунав Семів ріжок, тоді вдруге і втретє, і зануртувала довкола тичба собак, що їх Джім тітки Тенні й Бун Хогенбек лиш тоді відігнали батогами, коли кожен гончак поласував кров’ю, і мисливці поз’їздилися, справжні тобто, — Волтер Юел, несхибний у пострілі, і майор Де Спейн, і старий генерал Компсон, і хлопців родич Маккаслін Едмондс, онук батькової сестри, отже, двоюрідний небіж йому, але старший за нього на шістнадцять років, і через те скорше рідний брат, ніж небіж, а ще скоріш — батько для нього (бо ж вони обидва були одинаками, і хлопців батько мав під сімдесят, коли він, хлопець, народився), — верхи на конях, вони дивилися на них двох згори — на старого, віком понад сімдесят літ, який два покоління пережив негром, але однаково зберіг обличчя й поставу свого батька, ватага племені чикасо, і на дванадцятирічного білого хлопця з відбитком закривавлених долонь на виду, який тільки намагався триматись рівно і не показати, що все в ньому дриготить.

— То він не сплохував, Семе? — запитав старого Маккаслін.

— Не сплохував, — відповів Сем Фазерс.

Вони стояли там удвох — білий хлопець, тільки-но позначений кров’ю, і темношкірий старий, по батьку-матері нащадок дикунських королів, який позначив його і закривавлені долоні якого тільки довершили посвяту хлопця в те, що він під опікою старого уже й так прийняв смиренно й радо, із самозреченням, хоч і не без гордощів; ті долоні, той доторк, та перша дорогоцінна кров, яку хлопець урешті сподобився пролити, поєднали його із старим навік, тож тепер старий житиме в ньому й тоді, коли хлопцеві мине сім десятків років, а потім і вісім десятків, ще довгий час після того, коли сам він піде в землю так, як і ватаги й королі в неї йдуть, — поки що дитя ще, а не муж, чий дід прожив своє життя в цьому краю, прожив майже так само, як хлопець мав прожити, щоб, як і дід його, залишити нащадків на цій землі, і старий чоловік віком понад сімдесят літ, чиї предки володіли цією землею задовго до того, як білі її побачили, а потім з усім своїм плем’ям зникли з неї, і тільки рештки їхньої крові, змішавшись із кров’ю іншої раси і на якийсь час навіть потрапивши в рабство, збереглись, тепер неминуче завершуючи свій збочений кругообіг, бо ж Сем Фазерс не мав дітей.

Батьком його був сам Ікемотубе, що перейменував себе на Дума. Сем розповідав хлопцеві про те, як Ікемотубе, син сестри старого Ісетібеги, замолоду втік до Нового Орлеана і повернувся сім років опісля у товаристві француза, що називався кавалер Сьє-Блонд де Вітрі і був, либонь, таким самим пройдою у себе в роду, — він уже тоді прозивав Ікемотубе «Du Homme», Чоловіком тобто, ватагом, — повернувся, приїхав додому з отим своїм чужинецьким Арамісом і рабинею, майбутньою матір’ю Семовою, що мала три чверті білої крові, і з капелюхом та плащем, гаптованими золотом, і плетеним кошиком з-під вина, в якому був цілий вивід одномісячних щенят та золота табакерка з білим порошком, як цукрова пудра. І про те, як Дума зустріли над річкою троє-четверо приятелів з його парубоцької молодості, і як Дум, полискуючи золотом капелюха та плаща при курному світлі смолоскипа, присів навпочіпки на мулистому березі, дістав з кошика щеня, поклав йому на язик дрібку порошку, після чого той, хто тримав щеня, ще й не встиг пошпурити його геть, як воно вже здохло. І як вони прибули до індіанського селища, де замість Ісетібеги, тепер небіжчика, ватагував його син, опасистий Думів брат у перших Мокетубе, і як наступного дня несподівано помер восьмирічний син Мокетубе, і як надвечір того ж таки дня на очах Мокетубе й більшості інших (люду, як їх називав Сем Фазерс) Дум дістав з кошика друге щеня й поклав йому дрібку порошку на язик, і як Мокетубе тут таки зрікся влади, і Дум і справді став Чоловіком, ватагом, як його вже давно прозивав приятель-француз. І як на третій день, перебираючи в свої руки кермо влади, Дум оголосив про шлюб уже вагітної квартеронки з одним із щойно успадкованих своїх невільників (звідки й ім’я Сема Фазерса: мовою індіанців чикасо він називався Син Двох Батьків), і як через два роки він продав того негра з жінкою й дитям, своїм рідним сином, білому сусідові Керазерсові Маккасліну.