Домашнє вогнище

Сем і справді, коли працював, то так, наче білий. Бо нічого іншого він і не робив, окрім того ковальства: ані обробляв приділені йому акри, як інші колишні раби старого Керазерса Маккасліна, ані працював поденником на полі, як молодші негри, прибульці з інших околиць, і хлопець так ніколи й не з’ясував, як саме у нього встановилися такі стосунки зі старим Керазерсом чи то опісля з двома, його синами-близнюками. Мешкав Сем, щоправда, серед негрів, в одній з хатин негритянського виселку, і спілкувався з неграми (якщо взагалі з ким-небудь спілкувався, крім хлопця, відколи той настільки підріс, що сам добирався від дому до кузні, а потім і рушницю став носити), і одягався, як негри, і розмовляв такою ж говіркою, і навіть часом ходив з ними до негритянської церкви, а все-таки він був сином ватага племені чикасо, і негри це знали. І не тільки негри, як здавалося хлопцеві. Он у Буна Хогенбека бабця теж була індіанка чикасо, і хоч ближчі його предки належали тільки до білих і сам Бун був білий, а проте ж то була не ватагова кров. Ця різниця, як на хлопця, виразно впадала в вічі, тільки-но побачиш Буна й Сема разом, і навіть Бун, здається, її помічав — той самий Бун, котрому зроду-віку й на думку не спадало, що хтось міг би бути родовитіший, ніж він. Можна бути кмітливішим, це він визнавав, або багатшим (він казав — таланистішим), але щоб родовитіш, то вже ні. Бун був безмежно відданий, як пес-мастиф, — свою вірність він ділив порівну між майором Де Спейном та Маккасліном, — і безмежно безпорадний у повсякденному житті — турботу про свій хліб щоденний він з такою самою безсторонністю покладав порівну на майора Де Спейна та Маккасліна, — раб усіх своїх пристрастей, він був затятий, щедрий, досить сміливий і майже цілковито безвідповідальний. Як на хлопців погляд, то не хто інший як саме Сем Фазерс, негр, ставився не тільки до Маккасліна і майора Де Спейна, а й до всіх білих з гідністю і повагою, зовсім без запобігливості й похватних веселощів, що ними, наче непроникним муром, відгороджуються від білих негри, причому до Маккасліна він ставився навіть не просто як рівний до рівного, а як старший до молодшого.

Він призвичаював хлопця до лісу, навчав, як полювати, коли стріляти і коли не стріляти, коли забивати і коли не забивати, нарешті, що робити з упольованою дичиною. А поза тим розповідав хлопцеві, — коли вони вдвох сиділи або влітку на пагорку під шатром гострих зір, чекаючи, щоб гончаки знов пригнали ближче лиса, або біля багаття в листопадовому чи грудневому лісі, поки собаки вистежували єнота над струмком, або коли вони без ніякого багаття присідали навпочіпки в суцільному мороці росистого квітневого передсвіту, чатуючи під деревом, де сідало дикого індика. Хлопець ніколи нічого не розпитував у Сема, бо той розпитувань не любив. Він просто чекав, а тоді слухав, коли Сем починав розповідати про давні часи та індіанський люд, якого сам він не встиг спізнати, а отже, не міг і пам’ятати (він навіть батькового обличчя не пам’ятав), і якого не могла йому заступити та інша раса, що її кров він теж мав у своїх жилах.

І коли він розповідав про давні часи і вимерлих та зниклих людей зовсім інакшої раси, аніж ті дві, знані хлопцеві, поступово давні часи в очах хлопця переставали бути давніми, а перепліталися з теперішністю, і не просто так, наче все те відбулося вчора, але так, ніби воно ще от зараз відбувалося, — ті люди, що ступали колись цією землею, немов зараз пробували тут, дихали цим повітрям, відкидали свої живі тіні на цю землю, якої вони навіть і не покидали. Ще й більше — деякі з тих подій наче не тільки не сталися, а мали відбутися щойно завтра, аж кінець кінцем хлопцеві почало уявлятися, що й вій сам ще не існує, що на цій землі ще немає нікого ані з його раси, ані з тієї другої, підлеглої раси, яку навезли сюди його одноплемінні; і що хоч ця земля, де вони з Семом полюють, належала його дідові, потім батькові й дядькові, тепер Маккаслінові, а згодом належатиме йому самому, насправді їхні права на неї так само ілюзорні й умовні, як і отой вибляклий досі запис старосвітським письмом у реєстраційній книзі в Джефферсоні, яким зафіксовано ті права, і що він, хлопець, тільки гість тут, а справжній господар промовляє устами Сема Фазерса.