Домашнє вогнище

— Бо й не могло зарадити! Ніщо тобі не поможе, тільки бог. Моли бога! Розкажи йому все. Він хоче тебе вислухати і помогти тобі.

— Коли він бог, мені не тра йому розказувати. Коли він бог, він уже й так усе зна. Гаразд. Я тут, перед вами. Нехай він зійде сюди і вчинить мені добро.

— На коліна, чуєш? — крикнула тітка. — На коліна, і моли його.

Але, замість уклякнути на підлозі, він з місця наліг на ноги. На мить почув, як іззаду по сінешніх мостинах затупотіли і її ноги, і ще — голос, що доносився з відчинених дверей:

— Живчику! Живчику!

Вона кликала його через поцятковане місяцем подвір'я, кликала на ім’я, яким його звали у дитинстві та в юності, ще до того, як його товариші по роботі та яскраво вбрані безіменні чорні жінки, котрих він брав одну по одній, щоб відразу ж їх забути (поки не побачив одного дня Менні й не сказав: «Годі»), дали йому прізвисько Гонивітер.

Саме звернуло з півночі, коли він дістався до тартака. Собаки вже з ним не було. Він навіть не міг пригадати, коли і як той зник. Спочатку йому здавалося, ніби він пам’ятає, що пожбурив у пса порожнім бутлем. Згодом, одначе, до нього дійшло, що бутель і досі у нього в руці і не порожній, хоч тепер, щоразу, як він пив, із кутиків його вуст збігали дві крижані цівки і так змочили йому сорочку, що весь час, поки він ішов, йому дошкуляв неприємний холод рідини, смаку, запаху та міцності якої він уже не відчував, навіть проковтнувши її.

— Зрештою, — сказав він, — я не міг у нього чимось кинути. Мо’, я копнув його, коли він хтів справити потребу й потрапив мені під ногу. Але щоб кидати чимось у голову— такої кривди я не заподіяв би жодному собаці.

Все ще з бутлем у руці він вийшов на поруб і зупинився серед німоти знесених високо в небо, вибілених місяцем стосів дерева. Він став посередині своєї тепер уже сумирної тіні, на яку оце щойно, як і минулої ночі, знов наступав ногами, і, ледь заточуючись, подивився, кліпаючи очима, на ті стоси, спуск, громаддя колод, заготовлених на завтра, казанну, тепер такі тихі й мовби вицвілі у місячному світлі. А за хвилину йому знов було добре. Він знову рухався. Але не йшов далі, а стояв і пив оту холодну, ніяку на смак рідину, що лилася струмком, пив, не ковтаючи, так що навіть не сказав би, чи вливав її в горло, чи лив на себе. Та йому було добре. А потім він уже йшов без бутля, і теж не знав, коли і як його позбувся. Перетнувши поруб, він вступив до казанної і через неї, а потім повз табельний годинник пройшов до дверей комори з інструментом, де гра тіней у ліхтарному світлі, що пробивалося крізь щілини між дошками, свідчила про якесь життя, чувся приглушений гомін голосів і в раптовій тиші — стукіт кинутих костей, і гримнув у заперті двері, й сказав теж дуже голосно:

— Це я, відчиніть. Я помираю, мене вкусила гадюка.

Потім він увійшов тими дверима в комору. Там видніли обличчя давнішніх завсідників, вони сиділи навпочіпки кружка — троє з його бригади, ще кілька з тартака, білий нічний сторож з важким пістолетом у задній кишені, — перед купкою монет і потертих банкнот, а тепер і він сам, кого прозвали Гонивітром і хто й справді був Гонивітер, стояв над їхніми головами, ледь заточуючись, кліпаючи очима, кривлячи змертвілі лицеві м’язи в усмішці під поглядом білого.

— Потісніться-но, грачі, — обізвався він. — Потісніться. Хоч мене і вжалила гадюка, але трутизна мені не страшна.

— Ти п’яний, — сказав білий. — Забирайся звідси. Нехай котрийсь із вас, чорних, відчинить двері й викине його геть.

— Все гаразд, шефе, — запевнив він спокійно, з обличчям ще скривленим у шорсткій напівусмішці, кліпаючи червоними очима. — Я не п’яний. Я тіки не годен іти рівно, бо ваше срібло обтягує мені кишені.

Він уже стояв навколішки, виклавши перед себе решту шість доларів з тижневого заробітку, кліпаючи повіками й усе сміючись в обличчя білому навпроти, — і так, не перестаючи сміятись, спостерігав, як кості мандрують по колу, переходячи з руки в руку, а білий тим часом згрібає ставки, як перед білим повільно, але певно росте купка брудних замацаних банкнот, як білий і собі кидає кості й виграє одну по одній дві подвійні ставки, а потім програє двадцять п’ять центів, аж нарешті кості дійшли до нього й він почув їх приємний хрускіт у своєму стиснутому кулаці. Він кинув монету, і та крутька впала на середину.

— Ставлю долара, — оголосив він і кинув кості, а потім дивився, як білий бере їх і відсовує йому назад. — Де наше не пропадало! — вів далі. — Мене вкусила гадюка. Мені все ’дно. — І кинув кості знову, але цього разу відсунув їх назад один з негрів. — Де наше не пропадало! — повторив він, кинувши кості знову, і ворухнувся, як тільки ворухнувся білий, і схопив білого за руку, перше ніж та рука знов сягнула по кості; сидячи, як і білий, навпочіпки над кістьми та грішми — й повернувши до нього обличчя, все ще скривлене у шорсткій застиглій напівусмішці, він затис лівою рукою зап’ясток білого. — Мені все ’дно, — мовив він спокійно, майже шанобливо, — хоча б кості впали й нещасливо. Та інші хлопці, оці ось…