Домашнє вогнище

Едмондс сидів у обертовому кріслі й видивлявся на Лукеса.

— Кажеш, бере в тебе напрокат? Оту саму машинку, що ти заради неї вкрав у мене… що ти… ту саму машинку…

— Платить двадцять п’ять доларів за ніч, — пояснив Лукес. — Таку, власне, суму він зажадав од мене одної ночі за користування нею. Мабуть, це такса за прокат таких машин. Він їх продає, то, напевне, вже знає. Принаймні я беру стільки.

Едмондс поклав руки на бильця крісла, але не підводився. Сидів, трохи нахилившись уперед, і спокійно придивлявся до негра, який недбало сперся на прилавок і в якому тільки злегка запалий рот виказував літню людину, на ньому були витерті штани з вовни ангорської кози (такі штани, можливо, носив улітку Гровер Клівленд[3] чи президент Тафт), біла сорочка з цупкою манишкою, без комірця, пікейна, пожовкла від часу камізелька з петлею важкого золотого ланцюжка і шістдесятидоларовий циліндр ручної роботи, якого Едмондсів дід подарував йому півстоліття тому і під яким тепер ховалося обличчя не спокійне й не поважне, а якесь безвиразне.

— Він шукав не там, де слід, — сказав Лукес. — Нишпорив на тому пагорбі. А гроші закопані внизу, десь на краю видолинка. Двоє білих, що заявились уночі чотири роки тому й дали тягу з двадцятьма двома тисячами доларів…

Едмондс устав з крісла й випростався. Повільно, глибоко вдихнув повітря і твердою ходою рушив до Лукеса.

— Нарешті ми з Джорджем Вілкінсом скараскались його.

Рішуче простуючи до нього, Едмондс видихнув повітря. Йому здавалося, що він кричить, але це був тільки шепіт.

— Забирайся геть! — сказав він. — І щоб твоєї ноги тут більше не було. Ніколи. По закупки присилай тітку Моллі.

Розділ третій

І

Едмондс підвів очі від гросбуха, глянув у вікно, побачив на дорозі стару жінку й не впізнав її. Він знову схилився над книгою й, тільки почувши, як жінка дряпається сходами, та побачивши її в дверях крамниці, нарешті зрозумів, хто це. Вже близько п’яти років він не зустрічав старої на вулиці. Коли він минав її хату, верхи об’їжджаючи плантацію, вона сиділа на ганку — обличчя зморщене, голова похилена, в роті тростиновий цибух череп’яної люльки — або прала на задвірку в балії білизну й розвішувала її на шворках, повільно, через силу, як усі старі люди, й навіть Едмондсові, якщо він взагалі про це думав, мусила здаватися далеко старшою своїх років, хоч він добре знав, скільки їй. Регулярно, раз на місяць, він завертав туди, припинав кобилу до тину і входив до хати з бляшанкою тютюну та торбинкою її улюблених м’яких дешевих цукерок і з півгодини гостював у неї. Мовляв, задобрював фортуну, так само, як римські центуріони робили узливання перед тим, як випити вина, та це було фактично задобрювання своєї совісті, хоч він, можливо, й не признався б, що має її, а також предків у образі й подобі негритянки, бо саме вона заступила йому рідну неньку — не лише допомогла йому прийти на світ тієї дощової ночі, коли розлилася повідь і чоловік її ледве життя не рішився, приставивши, хоч і запізно, лікаря, а й оселилася в його домі разом зі своїм дитям і спала біля нього, білого, та свого чорного немовляти в одному покої, щоб і йому давати грудь аж до самого відлучення, і ніколи не кидала його надовго, аж поки він дванадцятилітнім хлопцем не поїхав учитися, — дрібна, майже крихітна, ця жінка, здавалось, упродовж сорока років дедалі глибше вростала в землю, ходила, скільки він пам’ятав, у тій самій чистій білій хустці та фартусі, молодша — він це знав — за Лукеса, але на вигляд далеко старша, неймовірно стара — в останні кілька років вона почала кликати його батьковим ім’ям або навіть так, як старші негри зверталися до його діда.

— Боже милосердний, — вигукнув він. — Ти сама прийшла в таку далеч? Чому ж не прислала Лукеса? Невже в нього вистачило розуму дозволити тобі…

— Він саме спить, — відповіла вона, трохи засапана з дороги. — Через те я й змогла прийти. Мені нічого не треба. Я прийшла тільки побалакати з вами.

Вона трохи повернула своє обличчя до вікна, й Едмондс побачив на ньому безліч зморщок.

— Я тебе слухаю, — сказав він, підвівся з обертового крісла й присунув із-за бюрка інше, простеньке крісло з ніжками, поскріплюваними дротом. — Прошу, — сказав. Але вона тільки зиркала невидющими очима то на нього, то на крісло. Тоді він узяв її під руку, що крізь кілька одежин, піддягнутих під збляклу, чистісіньку сукню, здавалася не грубшою за тростиновий цибух її люльки, підвів до крісла й посадовив; коли вона сіла, складки її рясних спідниць ураз розпустилися. Вона вмить схилила голову й відвернулася, затуляючи очі скарлюченою долонею, схожою на жмуток висохлого зчорнілого коріння.

— Світло ріже очі, — тихо промовила.

Він допоміг їй підвестися і повернув крісло спинкою до вікна. Цього разу вона сіла вже сама. Едмондс умостився знову в обертовому кріслі.

— Ну так що ж тебе привело до мене? — запитав він.

— Я хочу покинути Лукеса, — прошепотіла вона. — Хочу… хочу…

Едмондс сидів непорушний, мов статуя, втупившись у її обличчя, невиразне проти світла.