Домашнє вогнище

— Чого ти хочеш? — перепитав. — Розлучитися? Після сорока п’яти років подружнього життя, у твої літа? Що ж ти робитимеш? Як сама даси собі раду…

— Я ще можу працювати. Я буду…

— Отуди к бісу, — сказав Едмондс. — Я ж зовсім не про це, сама знаєш. Тим більше, що батько не забув у своєму заповіті забезпечити тебе до кінця життя. Мене цікавить, що ти робитимеш? Покинеш дім, вашу з Лукесом спільну власність, і підеш жити до Нет і Джорджа?

— Це теж не годиться, — відповіла вона. — Я виїду звідси назовсім. Бо він здурів. Відтоді, як доп’яв оту машину. Він із… із… — Хоч Едмондс і вимовив щойно Джорджеве ім’я, вона все ж обминала його — він це відчув. Застигши нерухомо й дивлячись кудись у простір (так принаймні йому здавалось), поклавши на коліна долоні, подібні до двох чорнильних ляпок на чистому фартусі, вона вела далі: — …Щоночі пропадає з нею до самого світу, шукає закопані гроші. Дійшов до того, що вже занехаяв власне господарство. Я і кобилу та свиней годую, і корову дою — тягну все сама. Та я на це не нарікаю. Така робота мені під силу. Я залюбки труджуся, коли він слабує тілом. Та тепер він заслаб на голову. Тяжко заслаб. Вже й до церкви не встає в неділю. Він тяжко хворий, сер. Чинить гріх. І я боюся…

— Чого ти боїшся? — спитав Едмондс. — Лукес дужий, як віл. Він справніший навіть за мене. Поки не почнуться жнива, він може собі вилежуватися, бо що ж йому ще робити? Не бійся, нічого з ним не станеться, як він із Джорджем трохи понишпорить ночами у видолинку. А наступного місяця він муситиме облишити свої пошуки, щоб зібрати бавовну.

— Я не того боюся.

— А чого? — запитав Едмондс. — У чім річ?

— Я боюся, що він їх знайде.

Едмондс знову пильно подивився на неї.

— Боїшся, що він їх знайде?

Йому ще й досі здавалось, ніби вона дивиться кудись у простір — непорушна, крихітна, як лялька, як медальйонне зображення.

— Бо господь глаголе: «Що віддано землі моїй, те моє, і я воскрешу його в останній день. І хай убоїться всяк, чи то чоловік, чи жінка, торкнутися його». Ось чого мені страшно. Ось чому я мушу піти від Лукеса, звільнитися від нього.

— Ніяких закопаних скарбів у наших краях нема, — запевнив Едмондс. — Хіба ж він не обнишпорив з весни всього видолинка? І машина теж нічого не знайде. Я доклав усіх зусиль, щоб він її не купував. Зробив усе можливе, хіба що не заарештував того вражого агента за те, що без дозволу швендяє по моїй землі. Тепер шкодую, що не вчинив цього. Якби ж то знаття… Але й це б не зарадило. Лукес настиг би його десь на шляху і купив би її однаково. Та він знайде з нею стільки ж грошей, як знайшов тоді, коли нишпорив у видолинку без неї і на свій розсуд показував Джорджеві Вілкінсу, де копати. Він і сам у цьому незабаром пересвідчиться. І тоді з ним знов усе буде гаразд.

— Ні, — похитала вона головою. — Лукес старий. Щоправда, по ньому не видно, але йому вже шістдесят сім. А коли чоловіка в такому віці охопить грошова лихоманка, це все одно що він удався б у картярство, в пияцтво чи любощі. Не буде коли вже кидати. І він стане тоді пропащий… зовсім пропащий… — Вона замовкла. Непорушно сиділа в масивному кріслі, навіть не здригнулися плями її вузлуватих долонь на білині розложистого фартуха.

«Під три чорти, під три чорти, під три чорти!» — лаявся подумки Едмондс.

— Я міг би тобі порадити, як вилікувати його за два дні, — сказав він. — Якби ти була на двадцять років молодша. Але тепер ти вже не зможеш.

— Скажіть лишень як? Я зможу.

— Ні, — відповів він. — Ти застара.

— Ну, скажіть як? Я зможу.

— Зачекай до завтрашнього ранку, коли він повернеться з тією штукенцією, візьми її сама і йди у видолинок шукати скарб. Позавтра теж, і так щоранку. Нехай він довідається, що ти це робиш… користуєшся його машиною, поки він спить… весь той час, поки він спить і не годен пильнувати її, ані шукати сам. Нехай, повертаючись додому, він не бачить приготованого сніданку, а прокидаючись зі сну — вечері, бо тепер, замість кухарювати, ти шукатимеш десь у видолинку скарб його машиною. Це б його зцілило. Але ти для цього застара. Не витримаєш. Іди зараз додому, а прокинеться Лукес — ви вдвох із ним… Ні, ця дорога для тебе надто далека, щоб за один день пройти її двічі сюди й назад. Перекажи йому, хай зачекає на мене. Після вечері я прийду сам і поговорю з ним.

— Балачками його не виправити. Мені це не вдалося. Не вдасться і вам. Єдине, що я можу, це покинути його.

— Слова, можливо, й справді не зарадять, — погодився Едмондс. — Але ж маю я, сто чортів, право спробувати. І він мене таки вислухає, хай йому грець! Я буду у вас після вечері. Скажи йому, щоб зачекав на мене.