Згодом він зрозумів, що насправді все почалося куди раніше. Власне, ще того дня шість років тому, коли він уперше зміг позначити свій вік двома цифрами і коли його родич Маккаслін уперше привіз його до табору, у великий ліс, щоб хлопець здобув у незайманій пущі ім’я і гідність мисливця, — якщо, звичайно, він виявить достатню міру смирення й витривалості. Вже тоді успадкував він, ще й не бачивши того спадку, великого старого ведмедя з покаліченою в пастці лапою, ведмедя, що на площі мало не сотні квадратових миль прославився і заслужив собі ім’я, так, наче був людиною. З цим ім’ям пов’язані були цілі історії — про порозбивані й спустошені засіки з кукурудзою, про затягнених у ліс і роздертих поросят, свиней і навіть бичків, про потрощені капкани й пастки, про скалічених і загризених собак, про постріли мало не впритул з дробовиків або навіть і гвинтівок, такі марні, наче це дитина горохом стріляла з пукавки, — ця колія нищення й руйнації почалася задовго до того, як хлопець народився, і волохатий здоровезний звір сунув цією колією з безжальною і невідпорною силою локомотива.
Ведмідь увійшов у свідомість хлопця ще до того, як він побачив його наяву. Цей звір громадиною підносився й нависав над хлопцем у снах ще до того, як він побачив на власні очі не зайнятий сокирою ліс, де ведмідь полишав свій кривулястий слід, — сам волохатий, здоровезний, червоноокий, не злостивий, а просто великий, занадто великий, як на собак, що пробували його зацькувати, як на коней, що пробували його наздогнати, як на людей, що посилали в нього кулі, занадто великий навіть як на сам той край, що ним обмежувався його життєвий простір. Хлопець наче підсвідомо вже бачив те, до чого ще не дійшов ані чуттям, ані розумом: цей приречений праліс, що його по шматочку безнастанно надгризали своїми плугами та сокирами люди, які боялись його, бо то була дика пуща, люди, незліченні й безіменні навіть одне для одного на тій землі, де заслужив собі ім’я старий ведмідь, де він проносився навіть не як смертний звір, а як неприборканний і нездоланний анахронізм із давно мертвих часів, фантом, символ і апофеоз давнього дикого життя, в яке цілими юрмами врубувалися пройняті шалом відрази й ляку дрібненькі й мізерні двоногі створіння, неначе пігмеї, що метушаться біля стіп сонного слона, — старий ведмідь, одинокий, усамітнений і неприборканний, бездітний удівець, непідвладний смерті, старий Пріам, що втратив свою стару дружину й пережив усіх своїх синів.
Ще дитиною, змушений чекати спершу три роки, тоді два, тоді рік до того часу, коли він зможе стати одним із них, мисливців, дивився хлопець, як щолистопада вибиралися фургоном з собаками, постіллю, харчем та зброєю до Великої Улоговини, до великого лісу його родич Маккаслін, Джім тітки Тенні й Сем Фазерс (поки той не перейшов назовсім жити в табір). Йому здавалося, що вони їдуть не полювати на ведмедів та оленів, а на щорічне побачення з тим ведмедем, якого й не збираються вбивати. Через два тижні вони поверталися — без трофею, без шкури. Він цього й сподівався. І не боявся, що серед інших шкур та голів може котрогось разу бути й та шкура. І не тішив себе думкою, що ось за три роки, за два, за рік він теж поїде з ними і що, може, то саме його рушниця завершить усе. Він вважав, що йому тільки тоді дозволять вистежувати той кривулястий слід, коли він відбуде свій термін учнівства в лісі і доведе, що гідний бути мисливцем; але й тоді протягом двох тижнів у листопаді він ні на що не спроможеться, так само, як і Маккаслін, і майор Де Спейн, і генерал Компсон, і Волтер Юел, і Бун, і собаки, що боялися затримати того ведмедя, і дробовики та гвинтівки, нездатні його хоч би поранити, — всі ці щорічні шанувальники неймовірної безсмертності старого ведмедя.