Домашнє вогнище

Отож він пробував іти не так хапливо. Свідомо пробував сповільнити приголомшливий біг часу, в якому рухався той невидимий ще для нього олень, котрий наче гнав усе далі й далі, зникав усе більш і більш безповоротно, дарма що, за словами Сема, він досі вже довершив свій круг і, не переслідуваний собаками, тепер повертався назад до них. Вони все йшли; минула година, може, дві, а може, менш як півгодини — хлопець не міг би сказати. Нарешті опинились на якомусь кряжі. Хлопець ніколи тут не бував, тож і не знав, що це кряж. Він тільки бачив, що земля пішла вгору, бо підлісок трохи порідшав, а далі починався ледве помітний схил аж до суцільної стіни очереття. Сем зупинився.

— Ось тут, — промовив він. Потім обернувся до Волтера і Буна: — Пройдіть ще трошки кряжем і вийдете на розтоку. Там побачите сліди. Якщо він петлятиме, то пройде біля одної з трьох наших засідок.

Волтер розглядався якусь хвильку.

— Я знаю це місце, — сказав він. — Я був тут минулого понеділка. І навіть бачив того вашого оленя. Він звичайний собі річняк, не більш.

— Річняк? — обурився Бун. Він ще відхекувався від швидкої ходи. З обличчя його і досі не зійшла безтямність. — Коли той, що я бачив, річняк, то я й зовсім дошкільнятко!

— Тоді я, певне, бачив кролика, — сказав Волтер. — А ти, я чув, скінчив освіту ще за два роки до першого класу.

Бун блиснув очима на Волтера.

— Коли не хочеш стріляти, не стій на заваді, — заявив він. — Посидь собі десь. Бо я, їй-богу…

— Стоячи тут, ніхто його не підстрелить, — тихо мовив Сем.

— Правду Сем каже, — погодився Волтер. Нахиливши рушницю обшмульганою сріблястою цівкою вниз, він уже рухнувся йти. — Трохи більше діла й трохи менш патякання. Хогенбека он за п’ять миль чути на всі боки, чи за вітром, чи й проти.

Вони обидва рушили далі. Хлопець якийсь час ще чув Бунову балачку. Та незабаром і це стихло. І ось ізнову він і Сем уже стояли непорушно в чагарях під розкішним дубом, і знову не було нічого. Тільки щораз відчутніша самотина примерхлого світла, тільки пронизливий шемріт холодного цілоденного дощу. А потім, наче діждавшись, коли всі стануть по місцях і замруть, пуща ожила. Велетенська, безстороння, пильна й всемудра, вона мовби схилилася над ними — над хлопцем, і Семом, і Волтером, і Буном, кожним у своїй засідці, — і десь там у глибині пущі йшов олень, зовсім не втікаючи, бо ж ніхто за ним не гнався, зовсім не сполоханий та й взагалі не лякливий, а просто чуйний, як от і вони чуйні, — може, він уже був на зворотній дорозі, і вже зовсім близько, і, може, так само відчував на собі погляд правічного безсмертного арбітра. Бо хлопцеві ж тільки-но минуло дванадцять років, і саме цього ранку він перемінився — за якусь частку секунди раз і назавжди перестав бути дитиною, якою був ще вчора. А можливо, річ зовсім і не в цьому, — можливо, тому, хто росте у місті, не тільки дитині, а й дорослому, цього не зрозуміти? — можливо, тільки вирісши на природі ти годен збагнути, яке дороге те життя, що ти власноручно відбираєш? Хлопець знову почав тремтіти.

— Добре, що ці дрижаки зараз, — видихнув він самими губами, не обертаючись до Сема. — Коли я піднесу рушницю, це минеться…

Сем теж не ворухнувся.

— Цить, — сказав він.

— Хіба він уже так близько? — прошепотів хлопець. — Ти гадаєш…

— Цить, — повторив Сем.

Отож хлопець змовк. Але тремтіння все не припинялося. Він і не пробував його стримати, бо знав, що воно й само мине, коли настане вирішальна мить, — хіба ж Сем Фазерс уже не причастив його й не звільнив також і від слабості й жалю? — не від любові до всього, що живе й бігає, а тоді воднораз у самому розквіті своєї пишноти й руху падає, підкошене пострілом, але від слабості й жалю? Вони обидва стояли непорушно, дихаючи глибоко, спокійно й розмірено. Сонце, якби його було хоч трохи, досі вже, мабуть, хилилося б до заходу; щось гусло й тужавіло — чи не сіре й незмінне надвечірнє світло? Аж раптом він збагнув, що це ж його власне дихання, його серце, кров, що це у ньому щось наростає, так, наче Сем Фазерс не тільки посвятив його в мисливці, а й наділив чимось таким, що сам успадкував від свого зниклого й позабутого племені. Хлопець і дух затамував — чути було тільки його серце й кров, і в цій тиші пуща теж занишкла, клонячись, нахиляючись над ним із причаєним подихом, велетенська, безстороння, сповнена чекання. Тоді й дрижаки припинилися, як він і сподівався, і хлопець одвів два важких курки своєї рушниці.