Домашнє вогнище

А потім воно зникло, минуло. Глушина, однак, не заспокоїлась, а тільки перестала стежити за ним і перевела погляд кудись-інде, навіть спиною обернулася до хлопця, втупившись у щось аж на кряжі, і хлопець немов у живі очі побачив, що олень вийшов на край очерету і чи то уздрів їх, чи нюхом почув, та й знов пірнув у зарості. Але глушина ще не заспокоїлась. Вона б мала перевести дух, а проте, ні — вона все вдивлялася, стежила за чимось, що було зовсім не тут, де стояли вони із Семом. Завмерлий, з затамованим віддихом, він думав, кричав про себе: «Ні! Ні!», вже знаючи, що запізно, думаючи з тим давнім розпачем, знайомим від двох-трьох останніх літ: «Мені повік не випаде щось підстрелити». Потім він почув його — глухий одинокий гук несхибної рушниці Волтера Юела. І долинув розкотистий звук ріжка, напруга спала, і хлопець зрозумів, що й не сподівався на постріл.

— Усе, мабуть, — сказав він. — Волтер його взяв.

Мимовільним рухом він ледь підніс угору рушницю.

Потім знов її схилив, опустив один з курків і вже ворухнувся виходити з гущавини, коли озвався Сем:

— Зажди.

— Заждати? — скрикнув хлопець. Йому на все життя запам’яталась ця мить — як він обернувся до Сема у безмірі хлоп’ячої розпуки через утрачену надію, нагоду. — Чого ждати? Хіба не чуєш ріжка?

Запам’яталось і те, як стояв Сем. Той навіть не рухнувся. Він був невисокий, радше присадкуватий і широкоплечий, — хлопець цей рік-два ріс швидко і вже майже наздогнав зростом Сема, але зараз Сем дивився понад головою хлопця, кудись у той бік, звідки долинав ріжок, — він явно не бачив хлопця, хоч і знав, що той поруч. А потім хлопець побачив оленя. Рогач спускався кряжем, ніби виходив із самих звуків ріжка, що сповіщав про його загибель. Він не біг, а просто йшов — здоровезний, супокійний, схиливши трохи голову, щоб не зачіпати рогами підліску, — і хлопець стояв там, і Сем обік нього, не ззаду, як звичайно, а поруч, і в руках у хлопця була рушниця, ще не зовсім опущена, і з одним курком ще зведеним.

Аж ось і олень побачив їх. Але зовсім не кинувся бігти. Він тільки пристав на мить, вищий за будь-яку людину, і подивився на них; потім м’язи його заграли й напружилися. Він навіть не звернув убік, щоб бігти, щоб утікати, а спокійно рушив далі легкою крилатою ходою, як то властиво оленям, і пройшов повз них ступнів за двадцять — голова піднесена й погляд не гордовитий чи зухвалий, а просто певний себе, вільний і небоязкий, — Сем тоді, стоячи поряд хлопця, підніс, простяг праву руку, долонею вгору і заговорив тією мовою, яку хлопець чув, коли прислухався до їх двох з Джо Бейкером гутірки в кузні (а з пагорба ще лунав ріжок Волтера Юела, скликаючи їх до якогось забитого оленя).

— Вітаю, ватаже, — промовив Сем. — Предку.

Коли вони підійшли на звук ріжка, Волтер нерушно стояв спиною до них, розгублено втупившись собі під ноги.

— Ходи сюди, Семе, — тихо покликав Волтер, не обертаючись.

Вони підступили ближче. Волтер, усе не підводячи погляду, вдивлявся у невеличку звірину, яка ще навесні була звичайним оленям.

— Він такий малий, що неохота було й брати, — сказав Волтер. — Але гляньте лишень, які у нього сліди. Здоровенні, як у корови. І більше нічиїх слідів, а то б я заприсягся, що тут проходив якийсь інший олень, котрого я й не побачив.

III

Уже смеркло, коли дісталися до шляху на узліссі, де чекала бричка. Холоднішало, дощ перестав, і небо почало прояснятися. Маккаслін, майор Де Спейн і генерал Компсон сиділи біля багаття.

— То як, узяли? — поцікавився майор Де Спейн.

— Взяли, тільки болотяного кролика-рогача, — відповів Волтер.

Він опустив упольованого оленя на землю, Маккаслін глянув на здобич.

— А великого так ніхто й не побачив? — спитав він.

— Мабуть, і сам Бун його не бачив, — заявив Волтер. — То, певне, чиясь корова заблукала у хащі, а він на неї й набрів.

Бун почав клясти — спершу Волтера й Сема, що не спустили відразу собак, а тоді оленя і взагалі все на світі.

— Нічого, — сказав майор Де Спейн. — Він почекає нас до наступної осені. Рушаймо вже.

Минула північ, коли Волтер зійшов перед своєю хвірткою за дві милі від Джефферсона, і ще пізніша година, коли доправили генерала Компсона до його домівки, після чого повернули до майора Де Спейна, — там хлопець з Маккасліном мали доночувати, бо їм додому було ще цілих сімнадцять миль дороги. Стояла холодінь, небо зовсім прояснилося. Над ранок мав бути добрий приморозок, земля уже й так застигла під копитами коней, під колесами й у людей під ногами, коли вони через Де Спейнове подвір’я проходили в дім, теплий і темний; потім помацки піднімались у темряві сходами, поки майор Де Спейн не знайшов і не запалив свічки, увійшли в чужу кімнату з широким м’яким ліжком і цупко-холодними простирадлами, і аж тоді почали зігріватись їхні тіла і нарешті тремтіння припинилось, і хлопець нараз почав розповідати Маккаслінові, як було з тим оленем, і Маккаслін, не уриваючи, вислухав до самого кінця.

— Але ти не віриш, — сказав урешті хлопець. — Я знаю, ти не…