Читаем Домашнє вогнище полностью

Третього ранку Сем знову був у таборі зарання — цього разу він почекав, поки скінчать снідати. Тоді сказав: «Ходім». І повів їх до себе, до маленької хатини з засіком для кукурудзи ззаду. Кукурудзу він звідти забрав, а з дверей зробив наче заслінку в пастці, підвісивши зсередини як принаду тулуб лошати. Зазирнувши в шпарини поміж колодами, вони побачили там якогось звіра, мастю подібного до цівки рушниці чи пістолета, наскільки вони встигли розгледіти за коротку хвилинку. Звір не лежав скулившись і не стояв. Він весь час був у русі, в повітрі, летів на них — важке тіло із страшенною силою гупнулося в двері, аж струснулися й затріщали в одвірку товсті бруси, і звір, як він там звався, вже знову гримнувся в двері, ще й не встигши, здавалось, торкнутися землі для наступного стрибка.

— Ходімо звідси, — сказав Сем. — А то він в’язи собі скрутить.

Та хоч вони відійшли, важке й розмірене гупання не вщухало, грубезні двері щоразу стрясалися й тріщали, і тільки сам звір не подавав голосу — не гарчав і не скімлив.

— Що це за чортище? — спитав майор Де Спейн.

— Це собака, — відповів Сем. Ніздрі його злегенька роздимались і спадали, а в очах знову стояла ледь каламутна хижість, як і того першого ранку, коли гончаки напали на слід старого ведмедя. — Той самий собака.

— Який це той самий? — не зрозумів майор.

— Котрий затримає Старого Бена.

— Це диявол, а не собака, — сказав майор. — Я б волів уже мати в зграї Старого Бена, ніж цю тварюку. Пристрель його.

— Ні, — мовив Сем.

— Ти ніколи його не приборкаєш. Як ти примусиш такого звіра, щоб тебе боявся?

— А він і непотрібен мені приборканий, — мовив Сем, і знову хлопець завважив, як роздимаються в нього ніздрі і поблискує каламутно хижість в очах. — Хоча, звісно, краще приборканий, аніж заляканий. Але він ні на те, ні на те не дасться.

— То що ж ти з ним думаєш зробити?

— А побачите, — відказав Сем.

Другого тижня вони щоранку приходили до Семового засіку. Лаштуючи пастку, Сем зірвав був з даху кілька гонтин, опустив у засік прив’язаний на мотузку труп лошати, а коли звір опинився всередині, витяг принаду геть. І ось тепер щоранку вони дивились, як він через отвір опускає в засік відерце з водою, а собака невтомно гупає в двері, відбивається від них і знову стрибає. Пес ні разу не подав голосу, і в тих його стрибках відчувались не якісь лютощі, а тільки холодна й похмура непогамовна впертість. Під кінець тижня він перестав кидатися на двері. Проте не помітно було, щоб він ослаб або змирився з тим, що двері не піддадуться. Здавалось, йому просто перехотілося стрибати. Але він не лежав. Ніхто ні разу не бачив, щоб він лежав. Він стояв, і тепер його можна було роздивитися — почасти мастиф, мав він щось і від ерделя і, можливо, ще від десятка порід, на зріст понад тридцять дюймів у лопатках, вагою, мабуть, з дев’яносто фунтів, холодні жовті очі, дужі груди і понад усе та дивна масть із сизуватим проблиском, як у воронованої рушничої цівки.

Другий тиждень минав, пора було згортати табір. Але хлопець попросився в Маккасліна, і той дозволив йому залишитись. Жити він перебрався до Семової хатини. Щоранку хлопець дивився, як Сем опускає в засік відерце з водою. При кінці другого тижня пес зліг. Він підводився, заточуючись і насилу переставляючи лапи, пив воду і падав знову. Одного ранку він уже й до води не міг дотягтись, не міг звестися навіть на передні лапи. Сем узяв коротку палицю і намірився ввійти до засіку.

— Стривай, — затримав його хлопець. — Дай-но я хоч рушницю…

— Не треба, — відказав Сем. — Він уже не може й рухнутись.

Таки справді. Пес лежав на боці, коли Сем до нього доторкнувся, до голови й схудлого тіла, лежав непорушно, розплющивши жовті очі. Не було в них злості чи безсилої ненависті, а тільки холодні й майже байдужі до всього лютощі, наче в якоїсь стихійної сили. І не дивився він ні на Сема, ні на хлопця, що зазирнув у шпарину.

Сем почав його годувати. За першим разом довелося підводити йому голову, щоб він зміг вихлебтати м’ясну юшку. На ніч Сем поставив у засіку миску юшки з накришеним м’ясом — у такому місці, де собака міг до неї дотягтись. Уранці миска була порожня і пес лежав уже на животі, підвівши голову, втупивши холодні жовті очі в двері, коли входив Сем, — і ані в тих очах нічого не зблиснуло, ані гарчання ніякого не почулося, коли він враз кинувся на Сема, тільки схибив, заслабий ще був, отож Сем устиг оперіщити його палицею, вискочити з засіку й захряснути двері саме в ту мить, як у них гупнувся пес, ще й не мавши, здавалося, часу підібрати лапи для стрибка, немовби двох тижнів голодування зовсім і не було.

Пополудні того дня почулося, як хтось гейкає в лісі з боку табору. Виявилося, що то Бун. Він прийшов і хвилину дивився поміж колод на здоровезного собаку, що знову лежав на животі, підвівши голову й дрімотно втупивши жовті очі в нікуди, непогамовний і незламний духом.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Север и Юг
Север и Юг

Выросшая в зажиточной семье Маргарет вела комфортную жизнь привилегированного класса. Но когда ее отец перевез семью на север, ей пришлось приспосабливаться к жизни в Милтоне — городе, переживающем промышленную революцию.Маргарет ненавидит новых «хозяев жизни», а владелец хлопковой фабрики Джон Торнтон становится для нее настоящим олицетворением зла. Маргарет дает понять этому «вульгарному выскочке», что ему лучше держаться от нее на расстоянии. Джона же неудержимо влечет к Маргарет, да и она со временем чувствует все возрастающую симпатию к нему…Роман официально в России никогда не переводился и не издавался. Этот перевод выполнен переводчиком Валентиной Григорьевой, редакторами Helmi Saari (Елена Первушина) и mieleом и представлен на сайте A'propos… (http://www.apropospage.ru/).

Софья Валерьевна Ролдугина , Элизабет Гаскелл

Драматургия / Проза / Классическая проза / Славянское фэнтези / Зарубежная драматургия
Лира Орфея
Лира Орфея

Робертсон Дэвис — крупнейший канадский писатель, мастер сюжетных хитросплетений и загадок, один из лучших рассказчиков англоязычной литературы. Он попадал в шорт-лист Букера, под конец жизни чуть было не получил Нобелевскую премию, но, даже навеки оставшись в числе кандидатов, завоевал статус мирового классика. Его ставшая началом «канадского прорыва» в мировой литературе «Дептфордская трилогия» («Пятый персонаж», «Мантикора», «Мир чудес») уже хорошо известна российскому читателю, а теперь настал черед и «Корнишской трилогии». Открыли ее «Мятежные ангелы», продолжил роман «Что в костях заложено» (дошедший до букеровского короткого списка), а завершает «Лира Орфея».Под руководством Артура Корниша и его прекрасной жены Марии Магдалины Феотоки Фонд Корниша решается на небывало амбициозный проект: завершить неоконченную оперу Э. Т. А. Гофмана «Артур Британский, или Великодушный рогоносец». Великая сила искусства — или заложенных в самом сюжете архетипов — такова, что жизнь Марии, Артура и всех причастных к проекту начинает подражать событиям оперы. А из чистилища за всем этим наблюдает сам Гофман, в свое время написавший: «Лира Орфея открывает двери подземного мира», и наблюдает отнюдь не с праздным интересом…

Геннадий Николаевич Скобликов , Робертсон Дэвис

Проза / Классическая проза / Советская классическая проза