Домашнє вогнище

Хлопець уже мчав щодуху, — захекуючись, насилу переводячи подих, спотикаючись, добіг він туди, де вистрелив генерал Компсон і де на землі лежало двійко гончаків, що їх роздер Старий Бен. Він побачив кров від Компсонових двох пострілів, але далі бігти не зміг. Він прихилився до дерева і довго відсапувався, поки стихало серце, а собаче валування даленіло, даленіло і нарешті зовсім ущухло.

Про кінець гонів хлопець почув увечері в таборі (на ніч у них залишилося п’ятеро гостей у новеньких мисливських куртках і чоботях: цілий день проблукавши, загублені, в лісі, поки Сем Фазерс пішов та привів їх, вони й досі ще не очухалися): як Лев знову перейняв і затримав ведмедя, але ж підійти туди ближче міг тільки одноокий мул, котрому не вадив запах крові, а на тому мулі був Бун, а який стрілець з Буна, то вже звісно. Він п’ять разів вистрелив у ведмедя із своєї магазинної рушниці, жодного разу не поцілив, а Старий Бен забив ще одного гончака, знову вирвався, гайнув до річки і зник. І знову Бун з Левом кинулись навздогін берегом річки, зайшли так далеко, як тільки стало їм духу. Коли перебрались на той бік, починало смеркати, і ще не пройшли вони й милі другим берегом, як їх настигла ніч. Проте цього разу Лев навіть поночі знайшов ведмедів слід, чи не кров почув там, де Старий Бен виходив з води, тільки добре, що Бун, як на те, тримав Лева на шворці: сплигнувши з мула, він мусив урукопаш зітнутися з собакою, аж поки присилував його повернути до табору. Цього разу Бун навіть і не лаявся. Він стояв у дверях, заболочений, геть знесилений, на широкому гротескному обличчі трагізм і — досі ще — сторопіння.

— Я схибив… — озвався він. — Він був за десять кроків від мене, а я п’ять разів схибив…

— Але ми таки пустили йому кров, — сказав на те майор Де Спейн. — Компсон черкнув його. Такого нам ще ні разу не вдавалося.

— Але ж я не поцілив… — повторював Бун. — П’ять разів схибив. У Лева на очах.

— А все-таки гони сьогодні були добрі, — сказав майор. — І ми йому пустили кров. Наступного року на Кейті посадимо Компсона або Волтера, і ми його впораємо.

Тоді Маккаслін запитав:

— А де Лев, Буне?

— Я залишив у Сема, — відповів Бун. Він уже одвертався відходити. — Не вартий я того, щоб з ним спати.

Отож хлопець повинен був би ненавидіти й боятися Лева. Але ні. Йому здавалося, що в усьому цьому є якась неминучість. Здавалося — щось починається, вже почалося, хоч він і не знав, що саме. Як перед останньою дією на сцені з уже готовими декораціями. То був початок кінця — а кінця чого, він не знав, знав тільки, що він не тужитиме. Він буде смиренний і гордий, адже йому судилося бути причетним до цього чи бодай бути очевидцем.

III

Стояв грудень. Найхолодніший грудень за хлопцевої пам’яті. Мисливці лишалися в таборі вже чотири дні понад звичайних два тижні, чекаючи, поки пересядеться мороз, щоб Лев і Старий Бен могли провести свої щорічні гони. Тоді вони знімуться з табору і повернуться по домівках. Через оці непередбачені додаткові дні, коли люди мусили чекати на погоду й мали собі для розваги лише покер, запаси віскі вичерпалися, і хлопця з Буном, давши їм валізу та записку від майора Де Спейна до містера Семса, власника гуральні, вирядили в Мемфіс по віскі. Тобто по віскі Де Спейн і Маккаслін послали Буна, а хлопець мав тільки допильнувати, щоб Бун привіз це віскі, точніше, більшу його частину або принаймні хоч трохи.