Домашнє вогнище

Його роздягли. Він лежав нерухомо — майже безволосе, темно-мідяного кольору тіло старої людини, діда, який навіть на одне покоління не відійшов від своїх предків-лісовиків, який не мав дітей, не мав роду чи племені, — лежав, розплющивши очі, але вже не дивлячись ні на кого, а лікар тим часом оглянув його, закутав укривалами, поклав стетоскоп у свою сумку, клацнув замком, і тільки хлопець зрозумів, що Сем теж має померти.

— Перенапруження, — заявив лікар. — Може, шок. У такому віці перепливати взимку річку! Нічого йому не буде. Хай тільки полежить день-два в ліжку. Є тут кому його доглянути?

— Хтось знайдеться, — відказав майор Де Спейн.

Потім повернулися до будинку, туди, де в задушливій комірчині Бун усе ще сидів на сіннику, поклавши руку на лоб Левові, а чоловіки — і ті, хто полював разом з Левом, і ті, хто сьогодні вперше побачив пса, — мовчки заходили, дивились на нього й відходили. Ще згодом настав світанок, і всі вийшли надвір подивитись на Старого Бена: він теж лежав з розплющеними очима, стерті зуби стирчали у вишкіреній пащі, задня лапа скалічена пасткою, під шкурою твердими гудзами випиналися старі кулі (всього п’ятдесят дві — картечини, гвинтівкові кулі й круглі) і під лівою лопаткою ледь помітний поріз від Бунового ножа, що нарешті вкоротив віку ведмедеві. А тоді Еш забемкав важкою ложкою в дно великої миски, скликаючи на сніданок, і вперше, відколи хлопець пам’ятав, собаки їли під кухнею без гавкоту й вовтузні. Чи не тому, що старий ведмідь, навіть мертвий лежачи на подвір’ї, проймав їх таким жахом, перед яким вони самі, без Лева, були безпорадні.

Дощ перестав ще вночі. Пізнього ранку показалося блідувате сонце, швидко випалило туман і хмари, обігріло повітря й землю. Заходилося на ясний безвітряний день, які бувають у Міссісіпі в грудні, щось наче запізнілий відгомін бабиного літа. Лева винесли на веранду перед будинком, на осоння. Така була Бунова воля.

— Хай йому чорт, — заявив Бун, — він же ніколи не любив сидіти в хаті, це я його примусив. Ви знаєте.

Він ломом відірвав мостини під своїм лігвом, щоб Лева перенести разом з усією постіллю, не порушивши його спокою, і собаку поклали на веранді мордою до лісу.

Потім хлопець, лікар, Маккаслін і Де Спейн пішли провідати Сема. Цього разу Сем очей не розплющив і дихав так тихо й спокійно, що майже непомітно було, чи він узагалі дихає. Лікар навіть не діставав стетоскопа і не оглядав Сема.

— З ним усе гаразд, — заявив лікар. — Він навіть не застудився. Просто йому не стало снаги.

— Не стало снаги? — не зрозумів Маккаслін.

— А так. Із старими таке буває. А потім виспиться або хильне добру чарчину й передумає помирати.

Повернулися до будинку в таборі. І тоді почали прибувати люди — заморені жителі болотяних околиць, що ставили капкани на звіра й живилися хініном, єнотами та річковою водою, фермери, що обробляли маленькі латки кукурудзи й бавовника над краєм улоговини і що їхні поля, засіки та хліви спустошував старий ведмідь, лісоруби з недалекої ділянки й робітники з гоукського тартака, городяни з дальших містечок, що їхніх гончаків старий ведмідь пороздирав, їхні капкани та пастки потрощив, а їхній свинець носив під шкурою. Прибували верхи й пішки, приїздили на возах, входили на подвір’я, дивилися на ведмедя, а тоді йшли до веранди перед будинком, де лежав Лев, наповнювали маленьке подвір’я і аж вихлюпувалися з нього, бо врешті зібралася трохи не сотня чоловік — вони стояли й сиділи навпочіпки під теплим дрімотним сонцем і тихо розмовляли про лови, про дичину й про мисливських собак, про гончаків, ведмедів, оленів та людей, які вже відійшли зі світу, а великий сизуватий пес час від часу розплющував очі — не прислухатись до них, а щоб глянути на ліс перед тим як за мить знову їх заплющить, щоб запам’ятати той ліс чи, може, переконатись, що він ще існує… Сконав він, коли сонце стояло на вечірньому прузі.

Того вечора майор Де Спейн наказав згортати табір. Лева віднесли до лісу, тобто Бун відніс сам, закутавши в своє укривало, не дозволивши нікому й торкнутись собаки, так само, як і вчора, поки прийшов лікар. Бун ніс Лева, а за ним ішли хлопець, генерал Компсон, Волтер та інші, мало не півсотні всього, з ліхтарями й запаленими смолоскипами — люди з Гоука і з дальших місць, яким ще треба було поночі вибиратися з улоговини, одним верхи, а іншим, болотникам і траперам, то й пішки до своїх розкиданих у глушині хатин. І щоб яму хтось інший копав, Бун теж не дозволив, — сам же таки поклав Лева в неї і присипав землею, а генерал Компсон став в узголів’ї могили і при смоляному димному світлі серед зимового віття виголосив прощальне слово, як над людиною.

Потім повернулися в табір. Майор Де Спейн, Маккаслін і Еш тим часом згорнули й позв’язували постелі. Запряжені мули стояли передом до дороги, фургон уже був налаштований і кухонна грубка вихолола. Коли хлопець вбіг у кухню, Де Спейн і Маккаслін саме попоїли, на столі лежали хліб та рештки холодної їжі, і тільки кава була гаряча.

— Це що? — закричав хлопець. — Уже? Я не їду.