Домашнє вогнище

— Уже, — відповів Маккаслін. — Сьогодні вирушаємо. Майор хоче повертатись.

— Ні! Я лишуся.

— В понеділок тобі до школи. Ти й так пропустив аж три тижні. До понеділка будеш надолужувати, в чому відстав. З Семом усе гаразд, ти ж чув лікаря. Я залишу з ним Буна й Джіма, поки він оклигає.

Хлопцеві перехопило дух. До кухні входили вже й інші. Він рвучко, майже несамовито оббіг поглядом обличчя. Бун тримав у руці повну ще пляшку. Він нахилив її, вдарив у денце долонею, витяг зубами корок, виплюнув і ковтнув трохи.

— Вертаєш до школи? Гляди ж но! — заявив Бун. — Бо як ні, то так тобі всиплю, що аж держись, чи тобі шістнадцять, а чи й шістдесят. Я не вмовлятиму, як Кас. Бо ким ти в чорта станеш без освіти? Ким би став Кас? Ким би я був, якби ніколи не ходив до школи?

Хлопець знову глянув на Маккасліна. Він дихав усе коротше й частіше, наче в кухні не вистачало на всіх повітря.

— Сьогодні тільки четвер. Я повернуся додому в неділю ввечері, візьму одного з цих коней. Навіть удень. За вечір і за ніч я піджену, в чому відстав. — У прохальному тоні хлопця не чулося вже й розпачу.

— Я сказав тобі: ні, — відповів Маккаслін. — Сідай вечеряй. Зараз виїжджа…

— Стривай, Касе, — втрутився генерал Компсон. Хлопець не помітив, коли генерал підійшов, — тільки відчув, як той поклав руку йому на плече. — В чому річ, голубе? — спитав він.

— Мені треба лишитись, — заявив хлопець. — Треба.

— Гаразд, — відказав Компсон. — Можеш лишитись. Якщо через один зайвий тиждень тобі доведеться потім тяжко впрівати, щоб уторопати, що там хтось за гроші натоптав у книжку, то краще й зовсім кинути таку науку. А ти помовч, Касе, — обернувся він до Маккасліна, хоч той і не озивався. — Ти, одною ногою застрявши у фермі, а другою в банку, і на макове зерня не розумієш тієї давньої мудрості, що розкрилася перед Айком, що існувала ще перед тим, як ви, чортові Сарторіси й Едмондси, понапридумували різних ферм та банків, аби тільки оминути те, про що цей хлопець знав зроду і, може, теж його боявся, але не став боягузом, коли за десять миль пішов по компасу, бо хотів побачити ведмедя, якого ніхто з нас не зміг побачити так зблизька, щоб його вцілити, і побачив його, і прийшов поночі назад десять миль, маючи самий лише компас… Може, це знання важливіше за всі ті ваші ферми та банки!.. То ти, Айку, певно, так і не скажеш, у чому річ?

Але він таки не міг сказати, тільки й видушив із себе:

— Мені треба.

— Ну то гаразд, — мовив Компсон. — Харчів тут вистачить. І ти повернешся додому в неділю, як і обіцяв Маккаслінові? Не ввечері, а вдень?

— Так, сер, — відповів хлопець.

— Гаразд, — мовив Компсон. — Сідайте вечеряти, хлопці, — додав він. — Бо вже пора й рушати. Поки доїдемо, буде мороз.

Повечеряли. Фургон уже був налаштований і готовий до від’їзду, залишалося тільки сісти. Бун мав довезти їх до путівця, до стайні фермера, в якого зоставили бричку. Він стояв біля фургона, на тлі неба проступала височезна постать з пляшкою, прикладеною до уст, з чалмою на голові, як у мусульманина. Потім він пошпурив порожню пляшку просто від рота — вона полетіла перекидьма, зблискуючи в блідому світлі зір.

— Хто їде — залазь у фургон! — скомандував Бун. — А хто ні — паняй з дороги.

Посідали, хто мав їхати. Бун вибрався на передок поруч з генералом Компсоном, і фургон рушив у темряву, поволі розпливаючись у ній, аж поки, врешті, й саму рухливу пляму поглинула ніч. Але хлопець ще довго чув, як розмірено поскрипує дерев’яна снасть воза, що перевалювався з колії на колію. А Буна він чув і тоді, коли фургона вже зовсім не стало чути. Бун співав — хрипко, без усякої мелодії, зате на все горло.

Це було в четвер. А в суботу вранці Джім тітки Тенні виїхав з табору верхи на Маккасліновому мисливському коні, який уже шість років не покидав пущі, і надвечір змилений кінь домчав його до воріт і до комори на плантації, де Маккаслін саме видавав харчі орендарям та робітникам на наступний тиждень, і цього разу Маккаслін, щоб не гайнувати часу на чекання, поки запряжуть бричку Де Спейна, взяв свою власну й погнав до Джефферсона, а Джім заснув собі на задньому сидінні. В місті довелося почекати лише, поки майор перевзує чоботи і надягне верхню куртку, тоді за ніч вони покрили в темряві тридцять миль і вдосвіта у неділю були вже в таборі, де пересіли на свіжих кобилу й мула, а коли сонце сходило, виїхали з густих хащів до невисокого пагорка, на якому був похований Лев. На розворушеній землі ще видніли сліди Бунового заступа, а за нею підносився на чотирьох палях поміст із недавно зрубаного молодняка, і на помості лежало щось довгасте, загорнене в укривало. Бун із хлопцем сиділи навпочіпки між помостом та могилою собаки; аж раптом Бун — перев’язки вже нема, здерта, і в сонячному промінні довгі струпи від пазурів Старого Бена нагадують застиглу чорну смолу — схопився на ноги й кинувся до прибулих, держачи напереваги свою стару рушницю, з якої він зроду нікого не поцілив, — але Маккаслін встиг уже сплигнути з мула, обидві ноги вирвав із стремен, став на землю, ще до того, як мул зупинився, і рушив до Буна.