Домашнє вогнище

вони вдвох з Маккасліном були серед неубутніх запахів сиру, і солонини, і гасу, й збруї, в оточенні поличок, закладених коробками тютюну, комбінезонами, ліками в пляшках, нитками, цвяхами, шурупами, більшими й меншими барильцями з питльованим і разовим борошном, з мелясою, у приміщенні, де на стінах висіли на гачках посторонки до плугів, хомути, різне мотуззя, де над столом була полиця з гросбухами, що в них Маккаслін занотовував повільний витік харчів, краму й реманенту, які щоосені поверталися у вигляді бавовни, зібраної, очищеної і проданої (дві ниточки такі ж тендітні, як правда, і невловні, як екватори, хоч водночас міцні, як линва, бо спроможні були довічно припинати до землі тих людей, які в поті чола вирощували бавовник), і з іще давнішими гросбухами, недоладними й старосвітськими розміром та формою, на пожовклих сторінках яких вибляклим уже письмом хлопців батько Тіофілес та його дядько Емодіес протягом двох десятиріч перед Громадянською війною занотовували відпускні — бодай тільки формальні — рабам Керазерса Маккасліна.

— Зрікаєшся, — сказав Маккаслін. — Зрікаєшся. Ти, прямий нащадок того, кому трапилась нагода, і він скористався нею, купив цю землю, взяв її, дістав, байдуже як саме, утримав її, щоб передати у спадок, байдуже як саме, одержав на підставі давнього надання, першого документу із тих часів, коли вона була пущею, з дикими звірами й ще дикішими людьми, і розчистив її, перетворив на щось таке, що можна було заповісти своїм дітям, на щось варте заповідання нащадкам задля полегкості їм, і забезпечення, і гордощів, і щоб увічнилось його ім’я й здобутки. Ти, не тільки прямий нащадок його, але й єдиний по чоловічій лінії, єдиний його онук, бо ж я тільки правнук старого Керазерса, та й то по жіночій лінії, адже навіть це моє ім’я, Маккаслін, дано мені лише з чемності й мовчазної згоди, лише тому, що моя бабця страшенно пишалася здобутками тієї людини, спадку й пам’ятки по якій, як тобі здається, ти можеш зректися!

і він на те:

— Я не можу зректися цієї землі. Вона ніколи не була моєю, щоб я міг її зрікатись. Вона ніколи не належала батькові й дядькові Кумпану, щоб вони заповіли її мені й дали змогу зректися, і так само не належала дідові, щоб через успадкування дійшла до мене задля зрікання, і не належала старому Ікемотубе, щоб він продав її дідові і щоб у кінці випала мені змога її зрікатись. Вона ніколи не належала предкам Ікемотубе, і він не міг дістати її в спадок, щоб продати дідові чи й будь-кому, бо в ту мить, коли Ікемотубе відкрив, збагнув, що він може продати її за гроші, в ту ж мить вона навік-віків перестала йому належати, і йому, і його предкам, і нащадкам, отож той, хто купив її, не купив нічого.

— Не купив нічого?

і він тоді:

— Не купив нічого. Бо Господь повів у святому письмі, як Він сотворив землю, як зробив її, і подивився на неї, і сказав, що непогано вийшло, і тоді Він сотворив людину. Спершу сотворив землю і заселив її німими створіннями, і вже потім сотворив людину, щоб була Його надзорцем на землі, і від Його імені правила землею і всім живим на ній, але не так, щоб забрати її для себе самої та для своїх нащадків з покоління в покоління, не так, щоб пошматувати землю на довгасті та квадратові ділянки й присвоїти собі непорушне право повік володіти ними, а щоб зберегти землю неподільною і незайманою, як спільне володіння сукупної людської громади. А натомість Він жадав від людей тільки милосердя, і покори, і терпіння, і витривалості, і поту на чолі, коли людина в праці добуває свій хліб насущний. І я знаю, що ти зараз скажеш, — додав хлопець. — Що дід усе-таки…

і Маккаслін тоді: