Дорога

Що ти робитимеш, якщо я помру?

Якщо ти помреш, я теж захочу померти.

Щоб бути зі мною?

Так. Щоб бути з тобою.

Добре.

Він лежав і слухав, як накрапає в лісі. Корінна порода — ось що це. Холод і тиша. Похмурі мінливі вітри носять у порожнечі порох померлого світу. Несуть, розсипають і несуть далі. Все втратило підпори. Безопорне в попелястому повітрі. Підтримуване тремтливим коротким подихом. Якби ж то моє серце закам'яніло.

Він прокинувся на світанку і спостерігав, як настає сірий день. Повільний, напівтьмяний. Він встав, поки хлопець спав, взувся й, загорнувшись у ковдру, пройшовся між деревами. Спустився у вертикальну тріщину в скелі й там зайшовся кашлем. Кашляв доволі довго. Потім просто опустився на коліна в попіл. Підвів обличчя до блідого дня. Ти там? прошепотів. Можна тебе нарешті побачити? У тебе є шия, щоб я міг тебе задушити? А серце є? Прокляття, ти маєш душу? О Боже, прошепотів він. О Боже.

Наступного дня опівдні вони пройшли містом. Револьвер він тримав під рукою, на брезенті, складеному у візку. Хлопця не відпускав. Місто майже повністю згоріло. Жодних ознак життя. Машини на вулиці засипані попелом, усе вкрито попелом і пилом. Закам'янілі сліди у висохлому мулі. Висохлий труп у дверній проймі, сама шкіра. Скривився, зустрічаючи день. Чоловік підтяг хлопця ближче. Просто пам'ятай: усе, що вкладаєш собі в голову, лишається там назавжди, сказав він. Обміркуй це.

Але ж дещо забувається?

Так. Забувається те, що хочеш пам'ятати, і пам'ятається те, що хочеш забути.

* * *

За півтора кілометра від дядькової ферми було озеро, куди вони з дядьком восени ходили збирати дрова. Він сидів на кормі, опустивши руку в холодний струмінь, поки дядько веслував. Ноги стариганя в чорних дитячих черевиках впиралися в поперечну дошку. Його солом'яний капелюх. Цівка слини звисає з чашечки люльки, зробленої з кукурудзяного качана. Дядько повернувся поглянути на дальній берег, плавно підняв весла, витягнув люльку з рота, витираючи підборіддя тильним боком долоні. Берези росли просто на березі, їхні бліді кістяки проступали на тлі темряви вічнозелених дерев. По периметру озера було безліч покарлючених, обвітрених сірих пнів — багаторічний вітровал. Самі дерева вже давно порозпилювали на дрова й повивозили. Дядько розвернув човен, склав весла, і їх понесло над піщаною мілиною, поки човен не зашкріб по дну. У прозорій воді голічерева ледарював мертвий окунь. Жовте листя. Вони залишили черевики на теплих пофарбованих дошках і витягнули човен на мілководдя, а потім кинули якір на всю довжину мотузки. За якір у них бляшанка з-під смальцю, у яку залили цемент і вставили вушко. Вони пішли вздовж берега, дядько несе на плечі моток грубої мотузки, уважно роздивляється пні й пихкає люлькою. Підіймає один корч, перевертає, використовуючи коріння як важіль, поки той не опиняється наполовину у воді. Штани закочені до колін, але однаково вже мокрі. Прив'язують мотузку до кнаги на кормі й гребуть назад через усе озеро, підсмикуючи пень за собою. Натоді вже запали сутінки. Чути лише повільну ритмічну однохідь шурхотливих кочетів. Темне скло озера й вогні у вікнах на березі. Десь чути радіо. Жоден з них не зронив ані слова. Таким був ідеальний день його дитинства. Такий день зумовлює всі подальші дні.

Впродовж наступних днів та тижнів вони прямували на південь. Самотньо і наполегливо. Горбкувата дика місцина. Будинки з алюмінію. Іноді крізь вторинне рідколісся проглядали ділянки шосе, що колись поєднувало штати. Холоднішало. Високо в межигір'ї вони зупинилися, щоб роздивитися низину на півдні. Скільки сягало око, земля була випалена, почорнілі скелі ніби стояли на мілководді, а навколо здіймалися й неслися пустельною рівниною вали попелу. Тьмяна сонячна доріжка майже непомітно переміщувалася, залишаючи за собою пітьму.

Багато днів вони брели тією випаленою місцевістю. Хлопець десь знайшов олівці та намалював на своїй масці ікла. Він ледве плентався, однак усе ж не скаржився. Одне з передніх коліщаток візка розхиталося. Що з цим поробиш? Нічого. Все було випалено, вогнища вже не розкласти, тож ночі були довгі, темні й холодні — таких ще не було ніколи. Холод, від якого тріщинами вкривалося каміння. Холод, що забирав твоє життя. У темряві він притискав до себе тремтливе тіло хлопця й рахував кожен його кволий подих.

* * *

Він прокинувся від звуку далекого грому й одразу сів. Усе пронизували спалахи слабкого тремтливого світла з невідомого джерела. Світло заломлювалося в дощі, змішаному із сажею. Він натягнув на себе й сина брезент і, прислухаючись, ще довго лежав без сну. Якщо вони промокнуть, висушитися біля багаття не вдасться. Якщо вони промокнуть, напевно, помруть.