Дорога

Ішли далі. Він постійно позирав у дзеркальце, щоб знати, що відбувається позаду. Але там лише вітер ганяв попіл вулицями. Вони перейшли річку по високому бетонному мосту. Під ним була пристань. Напівзатоплені прогулянкові катерки в сірій воді. Нижче за течією тьмяніли високі труби, всі в сажі.

Наступного дня кількома кілометрами південніше від міста, мало не заблукавши у мертвих колючих чагарях, вийшли на повороті дороги до старого каркасного будинку з димарями, гостроверхими трикутними фронтонами та муром. Чоловік зупинився. Потім поштовхав візок під'їзною алеєю.

Що це за місце, тату?

Це будинок, де я виріс.

Хлопець роздивлявся будівлю. Облуплену дерев'яну обшивку знизу вже майже всю розібрали на дрова, на яв вийшли кріплення й теплоізоляція. На бетонній терасі лежала згнила москітна сітка із заднього ганку.

Ми зайдемо?

Не проти?

Мені страшно.

Невже не хочеш поглянути, де я жив?

Ні.

Та все буде добре.

Там же може хтось бути.

Не думаю.

А раптом є?

Він задивився на фронтон над своєю старою кімнатою. А потім поглянув на хлопця. Почекаєш тут?

Ні. Ти завжди так кажеш.

Вибач.

Та нічого. Але ти завжди так робиш.

Вони висковзнули зі своїх наплічників, залишили їх на терасі й, розкидаючи ногами сміття на ґанку, зайшли в кухню. Хлопець тримав його за руку. Майже все лишилося таким, як він пам'ятав. Кімнати порожні. У кімнатці біля їдальні — гола залізна розкладачка й розкладний металевий стіл. Ті самі чавунні ґратки в каміні. Соснова фільонка зі стін зникла, лишилася тільки дранка. Він трохи постояв. На фарбованій дерев'яній поличці над каміном великим пальцем намацав дірочки від гвіздків, які сорок років тому тримали шкарпетки. У моєму дитинстві ми тут святкували Різдво. Він повернувся і поглянув на занедбане подвір'я. Клубок мертвого бузку. Від живоплоту лишився самий обрис. Холодними зимовими вечорами, коли через бурю не було електрики, ми сиділи тут біля вогню, я та сестри, і робили домашнє завдання. Хлопець спостерігав за ним. Спостерігав за невидимими обрисами примар, які заявляли свої права на його батька. Треба йти, тату, сказав він. Так, відповів чоловік. Але не поворухнувся.

Вони пройшли їдальню, вогнетривка цегла у вогнищі була така ж жовта, як і того дня, коли її поклали, бо мати не терпіла сажі. Підлога перехнябилася від дощів. Купка кісток якоїсь розшарпаної тваринки у вітальні. Можливо, кота. Склянка біля дверей. Хлопець стиснув батькову руку. Вони піднялися сходами, повернули й пішли коридором. Невеличкі конуси вологого тиньку на підлозі. Крізь стелю видно дерев'яну дранку. Він став у дверях своєї кімнати. Тісний простір під даховим покотом. Отут я колись спав. Моє ліжечко стояло біля цієї стіни. Тисячі ночей, щоб снити сни, бачити такі багаті й страхітливі світи, що їх може створити тільки дитяча уява, та він ніколи не бачив того світу, який настав. Він розчахнув двері стінної шафи, майже очікуючи знайти свої дитячі речі. Сире холодне світло пробивалося крізь дах. Смутне, як його серце.

Треба йти, тату. Ходімо?

Так. Ходімо.

Мені страшно.

Я знаю. Вибач.

Мені дійсно страшно.

Усе добре. Нам не варто було сюди приходити.

Три ночі по тому біля підніжжя східних гір він прокинувся в темряві, бо почув, як щось насувається. Лежав, витягнувши руки вздовж тіла. Земля дрижала. На них щось насувалося.

Тату? сказав хлопець. Тату?

Тсс. Усе добре.

Що це, тату?

Воно наближалося, ставало гучнішим. Усе тремтіло. А потім прогуркотіло під ними, як вагон метро, віддалилося в ніч і зникло. Хлопець вчепився в нього і заплакав, зарившись головою йому в груди. Тсс. Усе добре.

Мені так страшно.

Я знаю. Усе добре. Він уже минув.

Що це було, тату?

Землетрус. Вже минуло. З нами все добре. Тсс.

У ті перші роки дороги були забиті біженцями, закутаними в шари одягу. Вони сиділи у своєму лахмітті, масках і захисних окулярах при дорозі, як збиті авіатори. Купи мотлоху на тачках. Тягнули хури та візки. Очі блискали в черепах. Позбавлені віри людські оболонки хиткою ходою йдуть гаткою, ніби переселенці в лихомандії. Крихкість усього нарешті вийшла на яв. Давні тривоги перетворилися на ніщоту і зникли вночі. З останнім із них відходить цілий вид. Вимикає світло і зникає. Озирнися. Ніколи — це задовго. Але хлопець знав те, що він знав. Що «ніколи» — взагалі не час.

Надвечір він сидів біля сірого вікна в сірому світлі в покинутому будинку і, поки хлопець спав, читав старі газети. Курйозні новини. Дивні проблеми. О восьмій первоцвіт стуляє пелюстки. Він дивився на хлопця, що спить. Ти зможеш? Коли настане час? Зможеш?

* * *

Вони сиділи на дорозі та їли холодний рис і боби, які приготували кілька днів тому. Ті вже трохи забродили. Ніде розпалити багаття, щоб ніхто не побачив. Спали у темряві й холоді, притулившись один до одного в смердючих коцах. Він міцно пригортав хлопця. Такий худенький. Моє серце, казав він. Моє серце. Однак розумів, що хай яким гарним батьком був, її слова все ж, можливо, слушні. Лише хлопець стоїть між ним і смертю.