Дорога

Завдяки їй утворилося озеро. До цього там була просто річка. Крізь греблю текла вода, що крутила великі вентилятори, так звані турбіни, що виробляли електроенергію.

Щоб було світло.

Так, щоб було світло.

А можна туди спуститись і подивитися на неї?

Гадаю, вона задалеко.

А гребля тут буде довго?

Думаю, так. Вона з бетону. Напевно, стоятиме сотні років. Може, навіть тисячі.

Як думаєш, в озері може бути риба?

Ні, там нічого немає.

У тому далекому минулому десь поблизу цих місць він спостерігав за тим, як сокіл падає вздовж блакитного урвища високої гори, кілем вламується в самий центр журавлиного ключа й несе одного, довготелесого й понівеченого, вниз до річки, гублячи роздерте й розтріпане пір'я в непорушному осінньому повітрі.

Зернисте повітря. Він постійно відчуває його смак. Вони стояли під дощем, як тварини на фермі. А потім пішли далі під монотонною мрякою, тримаючи брезент над головами. Ноги промокли, взуття зіпсоване. Старе збіжжя на схилах — мертве і прибите до землі. На гребенях пагорбів під дощем чорніли сирі голі дерева.

А сни такі кольорові. Як ще може смерть тебе покликати? Прокидаєшся на світанку в холоді, і все миттєво перетворюється на попіл. Це як раптово виставити на денне світло старовинні фрески, що віками перебували в гробницях.

Негода і холод минули, і вони нарешті зійшли донизу в широку річкову долину, хоч досі бачили клаптикові угіддя, а в ялових видолинках усе змертвіло до кореня. Штовхали візок далі заасфальтованою дорогою. Високі будинки, обшиті вагонкою. Вальцьовані металеві покрівлі. Стодола в полі, на її даховому покоті — реклама з побляклими триметровими літерами. Відвідайте Рок-сіті.

Придорожній живопліт перетворився на ряди чорних і покручених колючих кущів. Жодних ознак життя. Він залишив хлопця з револьвером на дорозі, а сам піднявся старими вапняковими сходами на веранду фермерського будинку і, склавши долоні над очима дашком, зазирав у вікна. Увійшов усередину через кухню. Сміття на підлозі, старі газети. Порцеляна на вигнутих полицях, на гачках висять чашки. Він пройшов коридором і став у дверях вітальні. У кутку стояла старовинна фісгармонія. Телевізор. Меблі з дешевою оббивкою й шифоньєр ручної роботи з вишнини. Він піднявся на другий поверх і пройшовся спальнями. Усе вкрите попелом. У дитячій кімнаті на підвіконні лежала м'яка іграшка — собака, що визирав на сад. Обшукав стінні шафи. Оголив ліжка, забравши з них дві цілі вовняні ковдри, і спустився вниз. У коморі виявив три банки домашніх консервованих помідорів. Здув пил з кришок і уважно їх оглянув. Хтось до нього не ризикнув їх взяти, тож і він урешті-решт не став брати, вийшов з будинку з ковдрами на плечі, і вони знову рушили по дорозі.

На околицях міста натрапили на супермаркет. На засміченій стоянці — декілька старих машин. Вони залишили там візок і пройшлися захаращеними рядами. В овочевому відділі на дні ящиків знайшли кілька старезних квасолин і довгасті висушені абрикоси, які скидалися на зморшкуваті подоби самих себе. Хлопець ішов назирці. Вони штовхнули задні двері й опинились у провулку за магазином, де було лише кілька геть іржавих продуктових візків. Повернулися в супермаркет пошукати інші візки, але жодного не знайшли. Біля дверей валялися два автомати для продажу безалкогольних напоїв. Їхні дверцята виламали ломом. Біля них у попелі розкидано монети. Він присів і заліз рукою у механічні нутрощі випатраних пристроїв, у другому автоматі його пальці намацали холодний металевий циліндр. Повільно витягнув руку й роздивився знахідку. Банка кока-коли.

Що це, тату?

Ласощі. Для тебе.

А що це?

Ось. Сідай.

Він послабив лямки хлопцевого наплічника, зняв його і поставив поруч, а потім просунув великий палець під алюмінієве кільце й відкрив бляшанку. Тоді підніс кока-колу до носа, та слабко шипіла, і передав її хлопцю. Давай, сказав він.

Хлопець узяв бляшанку. Тут бульбашки, сказав він.

Вперед.

Він подивився на батька, а тоді перехилив банку й ковтнув. Потім посидів деякий час, обмірковуючи. Дійсно смачно, сказав він.

Так, вона така.

Ти теж спробуй, тату.

Я хочу, щоб ти випив.

Спробуй.

Батько взяв бляшанку, зробив ковток і віддав сину. Допивай, сказав він. Давай просто посидимо тут.

Це тому, що я ніколи більше такого не питиму, так?

Ніколи — це задовго.

Добре, сказав хлопець.

Коли наступного дня посутеніло, вони вже були в місті. На тлі далекої пітьми довгі бетонні завороти розв'язки міжштатної автостради скидалися на руїни неосяжного луна-парку. Револьвер він носив за поясом, а куртку не застібав. Усюди лежали муміфіковані тіла. Плоть розійшлася на кістках, напнуті, як дроти, зв'язки висохли, хоч висмикуй. Зморщені й перекривлені, ніби щойно знайдені болотяні люди, з обличчями кольору виварених простирадл і пожовклим частоколом зубів. Їхнє взуття давним-давно вкрали, тож вони лежали босоногі, як ченці, наче пілігрими з якогось ордену.