Дорога

Кінець року. Який точно місяць, він не знав. Гадав, що їжі буде досить, щоб подолати гори, але цього ніяк не перевіриш. Головний перевал — на висоті півтора кілометра, і там дуже холодно. Казав, що все залежить від того, чи дістануться вони узбережжя, хоча, прокидаючись уночі, розумів: усе це пусті й беззмістовні балачки. Була велика ймовірність, що вони помруть у горах, і на тому все.

Вони проминули руїни курортного містечка й рушили дорогою на південь. Кілометри за кілометрами спалених лісів на схилах, і сніг випав раніше, ніж він очікував. На дорозі — жодного сліду, жодної живої істоти. На вкритих густими лісами схилах почорнілі від вогню валуни скидалися на ведмедів. Він стояв на кам'яному мосту над тим місцем, де вода бовталася у ковбані й повільно перетворювалася на сіру піну. Там він колись спостерігав, як форель колихається у течії, вдивляючись у свої ідеальні тіні на каменястому дні. Вони пішли далі, хлопець плентався за батьком. Підпираючи візок, він поволі котив його серпантином дедалі вище. Високо в горах досі були пожежі, і вночі вони бачили їхній темно-помаранчевий відблиск в опадах сажі. Ставало холодніше, але вони всю ніч підтримували вогнище і не гасили його, коли вирушали вранці. Він обмотав їхні ноги рядном і перев'язав шнуром, і хоч снігу поки було лише декілька сантиметрів, він знав: якщо його побільшає, візок доведеться залишити. Іти було вже важко, і він часто спинявся перепочити. Ледь додибавши до узбіччя, став спиною до дитини, зігнувся і, поклавши руки на коліна, зайшовся кашлем. Потім випростався зі сльозами на очах. А на сірому снігу — кривава мжичка.

Вони отаборилися біля валуна, і чоловік зробив укриття з кілків і брезенту. Розпалив багаття, і вони натягали велику купу хмизняку, щоб вистачило до ранку. Вкрили сніг шаром сухого болиголова й сіли, загорнувшись у ковдри, дивлячись на вогонь і допиваючи залишки какао, знайденого ще кілька тижнів тому. Знову пішов сніг, з темряви стрімко падали м'які сніжинки. У цьому приємному теплі чоловік задрімав. Раптом по ньому перебігла тінь хлопця з оберемком гілок. Чоловік спостерігав, як той підкладає гілля в багаття. Вогнедишний дракон Бога. Іскри зринали й помирали в беззоряній темряві. Не всі передсмертні слова правдиві, а це благословення — справжнє, хай і позбавлене будь-якої основи.

* * *

Коли він прокинувся удосвіта, від вогнища лишилося саме вугілля. Вийшов на дорогу. Усе довкола освітлено. Ніби загублене сонце нарешті повернулося. Тремтів жовтогарячий сніг. Спалахуючи та переливаючись на темному тлі, як північне сяйво, лісова пожежа просувалася пагорбами, що здіймалися над ними, готові спалахнути. Попри холод, чоловік простояв там доволі довго. Колір зворушив у ньому щось давно забуте. Склади список. Прочитай літанію. Запам'ятай.

Похолоднішало. У цих високостях усе застигло. Густий запах диму зависнув над дорогою. Чоловік штовхав візок крізь сніг. Декілька кілометрів щодня. Він навіть не уявляв, чи далеко до верховини. Вони їли мало й постійно відчували голод. Він стояв, озираючи місцевість. Далеко внизу річка. Як далеко вони зайшли?

Йому наснилося, що вона хворіє, а він про неї піклується. Уві сні це скидалося на жертовність, але він думав інакше. Він не піклувався про неї, і вона померла наодинці десь у темряві, й інших снів немає, і немає іншої яви, й історій, що їх можна було б розповісти.

На цій дорозі немає богомовних людей. Вони відійшли, а я лишився, і світ вони забрали із собою. Питання: Чим різняться «ніколи не буде» й «ніколи не було»?

* * *

Темрява незримого місяця. Ночі нині лише трохи світліші. Удень вигнане сонце обходить навколо землі, як засмучена мати з лампою.

На світанку на тротуарах сиділи обгорілі люди в задимленому одязі. Ніби невдахи із секти самогубців. Інші намагалися їм допомогти. Упродовж року на гірських хребтах тривали пожежі та чулися несамовиті співи. Крики тих, кого вбивали. Удень мертві, насаджені на палі, стояли вздовж дороги. Що вони накоїли? Йому спало на думку, що у світовій історії, імовірно, було більше покарань, аніж злочинів, але в тому невелика розрада.

Повітря ставало дедалі розрідженішим, і він зрозумів, що перевал недалеко. Можливо, уже завтра. Завтра настало й минуло. Сніг уже не падав, але на дорозі його і так лежало сантиметрів п'ятнадцять, долати візком такий підйом було дуже виснажливо. Він подумав, що доведеться його кинути. Скільки вони зможуть нести на собі? Він стояв і роздивлявся голі схили. Попіл падав на сніг, доки той геть не почорнів.

На кожному повороті здавалося, що перевал просто за ним, аж поки одного вечора він спинився, роззирнувся і впізнав місцевість. Розстібнув горловину куртки, опустив капюшон і прислухався. Вітер серед мертвих стебел болиголова. Порожня стоянка на оглядовому майданчику. Хлопець стояв біля нього. Однієї далекої зимової днини він стояв тут зі своїм батьком. Що це, тату? спитав хлопець.

Прохід. Це тут.