Дорога

Він розвернувся і доплив до потоку, що бив по ньому. Хлопець стояв у ковбані по пояс, охопивши руками плечі, і підстрибував. Чоловік повернувся і, діставшись до хлопця, підтримував його, поки той плавав колом, хапаючи ротом повітря і гамселячи по воді руками й ногами. У тебе добре виходить, сказав чоловік. Дійсно добре.

Тремтячи, вдяглися і потім стежкою пішли вздовж річки вгору. Вони підіймалися повз скелі туди, де річка, здавалося, щезала, і він обережно підтримував хлопця, що ризикнув вилізти на самісінький край. Річка вихлюпувалась через край і падала просто в ковбань. Геть уся річка. Хлопець вчепився у батькову руку.

Справді високо, сказав він.

Доволі високо.

Якщо впасти, помреш?

Заб'єшся. Довго летіти.

Справді страшно.

Ішли лісом. День згасав. Прямували низьким рівним берегом уздовж верхів'я річки поміж величезних мертвих дерев. Родючий південний ліс, де колись росли подофіл і зимолюбка. А ще женьшень. Чорніло вогке мертве гілля рододендрона, скручене й вузлувате. Він зупинився. Помітив щось у прілому листі й попелі. Нахилився і розчистив місце під ногами. Невеличка колонія, зіщулені, сухі та зморшкуваті. Він узяв один, підняв і понюхав. Потім відкусив краєчок і пожував.

Що це, тату?

Зморшки. Це зморшки.

Що воно таке?

Вид грибів.

А їх можна їсти?

Так. Спробуй.

Вони смачні?

Кусай.

Хлопець понюхав гриб, вкусив, прожував. Потім подивився на батька. Доволі смачні, сказав він.

Вони зібрали всі зморшки, дрібні, схожі на іншопланетян, і він склав їх у капюшон хлопцевої куртки. Повернулися на дорогу, а потім пішли туди, де лишили візок, й отаборилися біля ковбані. Змили з грибів землю й попіл і поклали їх вимочуватися в каструлю з водою. Коли чоловік розклав багаття, уже стемніло, тоді він порізав на дровиняці жменьку зморшків на вечерю, згріб їх на сковорідку, додав смальцю із банки бобів і поставив усе тушкуватися на вугілля. Хлопець уважно за ним спостерігав. Тату, сказав він, це гарне місце.

Вони з'їли гриби разом із бобами, випили чай, а на десерт відкрили консервовані груші. Чоловік підгорнув жар ближче до скелі, натягнув брезент, щоб утримувати тепло, і тепер вони сиділи й грілися у своєму сховищі, поки він розповідав хлопцеві різні історії. Давні оповідки про мужність і справедливість, поки той не заснув у купі ковдр. Потім чоловік підкинув гілок у багаття і ліг, зігрітий і ситий, прислухаючись до тихого грому водоспаду за ними у темному старому лісі.

Уранці він пішов униз за течією. Хлопець мав рацію — місце дійсно гарне, і він хотів перевірити, чи не лишили тут слідів інші відвідувачі. Нічого не знайшов. Задивився на річку, яка, підстрибуючи, падала у ковбань, звиваючись і вируючи. Кинув у воду білий камінець, і той зник так раптово, наче його хтось з'їв. Колись він стояв біля такої річки й спостерігав, як на глибині спалахує форель, невидима у воді кольору чаю, помітна хіба тоді, коли поверталась на інший бік, щоб підживитися. Відбиваючи сонце у глибокій темряві — так блищить ніж у печері.

* * *

Ми не можемо лишитися, сказав він. З кожним днем стає дедалі холодніше. А ще водоспад — принадливе місце. Він цікавий не лише нам, а й іншим, і ми не знаємо, хто вони, не почуємо їхніх кроків. Тут небезпечно.

Може, лишимося бодай на день?

Тут небезпечно.

Ну, може, є якесь інше місце біля річки?

Треба йти далі. Треба йти на південь.

А хіба річка не тече на південь?

Ні. Не тече.

А можна подивитися на мапі?

Так. Зараз дістану.

Подерта мапа автодоріг, надрукована однією нафтовою компанією, колись склеєна скотчем, а тепер — просто стос клаптиків, пронумерованих олівцем у куточках, щоб їх можна було скласти. Він перебрав м'які аркуші й розклав ті, на яких була зображена ця місцевість.

Отут ми перейдемо міст. Це десь за тринадцять кілометрів звідси. Оце річка. Тече на схід. Ми йдемо дорогою отут, уздовж східного схилу гір. Оце наші дороги, оці чорні лінії на мапі. Дороги міжштатного значення.

А чому міжштатного?

Бо раніше вони належали штатам. Тому, що раніше називали «штатами».

А більше штатів нема?

Ні.

А що з ними сталося?

Точно не знаю. Гарне запитання.

Але дороги лишилися.

Так. Поки що.

А «поки що» — це на скільки?

Не знаю. Напевно, надовго. Їх нічим розбити, тож із ними поки що все буде добре.

Але ж на них не буде машин і вантажівок?

Не буде.

Добре.

Готовий?

Хлопець кивнув. Він витер ніс рукавом і закинув на спину свій маленький наплічник, чоловік згорнув шматки мапи, підвівся, і хлопець рушив за ним крізь сірий частокіл дерев у бік дороги.

Коли внизу показався міст, вони побачили на ньому фуру, що стояла впоперек дороги, застрягши у перехнябленому залізному поруччі. Знову задощило, і вони, накрившись із головою брезентом, стояли, слухаючи тихий стукіт дощу. Час від часу визирали з-під свого синього поліетиленового присмерку.

Обійдемо? запитав хлопець.

Навряд. Мабуть, треба пролізти під нею. Можливо, доведеться розвантажити візок.