Дорога

В одному будинку в шухляді конторки він колись знайшов колоду засмальцьованих і пошарпаних карт, і хоч двох треф бракувало, іноді біля вогнища вони все одно грали, загорнувшись у ковдри. Він намагався пригадати правила дитячих ігор. «Стара діва». Декілька різновидів віста. Він був певен, що майже все переплутав, і тому вигадував нові ігри та їхні назви. «Аномальна указка» або «Коториг». Часом хлопець питав його про світ, якого навіть не пам'ятав. Він довго думав, як відповісти. Минуле вже позаду. Що б ти хотів дізнатися? Більше він не вигадував, бо це теж було брехнею і через такі розповіді йому ставало кепсько. Хлопець сам нафантазував. Як буде на півдні. Про інших дітей. Він намагався стримувати хлопця, але робив це з важким серцем. Та й хто б з легким?

Немає списків того, що треба зробити. День — сам собі пророк. Година. Немає ніякого пізніше. Пізніше — це зараз. Усе граційне і привабливе, дороге людському серцю постає зі спільного болю. Народжується у горі й попелі. Отак, прошепотів він сплячому хлопцю. У мене є ти.

Він думав про фото, залишене на дорозі, і про те, що треба якось спробувати зберегти її в їхніх життях, але не знав як. Він прокинувся від кашлю і відійшов трохи далі, щоб не розбудити хлопця. Ішов у темряві вздовж муру, загорнувшись у ковдру, опустився навколішки в попіл, ніби грішник, що кається. Він кашляв, поки не відчув смак крові, і тоді вголос вимовив її ім'я. Думаючи, що, можливо, казав його вві сні. Коли він повернувся, хлопчик уже прокинувся. Вибач, сказав він.

Усе добре.

Спи.

Хотілось би бути з мамою.

Він не відповів. Сів поруч із маленькою постаттю, загорнутою в коц і ковдри. Згодом сказав: Тобто ти хотів би померти.

Так.

Не треба так казати.

Але я хотів би.

Не кажи. Казати так — погано.

Не можу змовчати.

Знаю. Але варто спробувати.

Як?

Не знаю.

Ми вціліли, сказав він їй з-за полум'я лампи.

Вціліли? запитала вона.

Так.

Боже, та про що ти говориш? Ми не вціліли. Ми — ходячі мерці у фільмі жахів.

Я тебе благаю.

Та мені байдуже. Байдуже, навіть якщо заплачеш. Мені байдуже.

Я тебе прошу.

Припини.

Благаю тебе. Я зроблю будь-що.

Наприклад? Давно треба було це зробити. Коли в револьвері ще лишалося три кулі, а не дві. Якою ж дурепою я була. Ми все це пережили. І не я так вирішила. Вирішили за мене. А тепер я здаюсь. Я навіть думала тобі не казати. Так, мабуть, було б краще. У тебе дві кулі, а що потім? Ти не можеш нас захистити. Кажеш, що готовий померти за нас, але що це дасть? Якби не ти, я забрала б його із собою. Ти мене знаєш. Так було б правильніше.

Дурню говориш.

Ні, я кажу правду.

Рано чи пізно вони нас спіймають і вб'ють. Вони зґвалтують мене. Вони зґвалтують його. Зґвалтують, уб'ють та з'їдять нас, а ти не хочеш цього визнавати. Ти краще почекаєш, поки це станеться. Але я не можу. Не можу. Вона сиділа й курила тонку виноградну лозину, ніби це якась рідкісна манільська сигара. Тримала її з певною вишуканістю, а другу руку поклала на коліна, притиснуті до грудей. Вона дивилася на нього крізь змаліле полум'я. Ми колись розмовляли про смерть, сказала вона. І більше не говоримо. Чому?

Не знаю.

Бо вона тут. Немає про що говорити.

Я вас не кинув би.

Мені байдуже. Смислу нуль. Якщо хочеш, можеш думати про мене як про підступну шльондру. У мене з'явився коханець. Дає мені те, чого ти не можеш.

Смерть — не коханець.

О, таки коханець.

Прошу, не роби цього.

Вибач.

Я сам не зможу.

То й не треба. Чим я тобі допоможу? Кажуть, жінки бачать сни про небезпеку, що загрожує тим, про кого вони піклуються, а чоловіки — про небезпеку, що загрожує їм самим. А я взагалі не бачу снів. Кажеш, не зможеш? То й не треба. От і все. Я от зі своїм сучим серцем покінчила, і то давно. Кажеш, що треба чинити опір, але опертися немає на що. Моє серце видерли тієї ночі, коли він народився, тож тепер не проси жалості. Її немає. Можливо, ти впораєшся. Сумніваюся, але хтозна. Одне скажу точно: якщо будеш сам, не виживеш. Знаю, бо й сама не змогла б. Людині, у якої нікого немає, я радила б створити собі якогось стерпного привида. Вдихнути в нього життя й улещувати любовними зізнаннями. Пропонувати йому кожну примарну крихту і захищати від лиха власним тілом. А моя єдина надія — вічне небуття, сподіваюся на нього всім серцем.

Він не відповів.

У тебе закінчилися аргументи.

Ти з ним попрощаєшся?

Ні. Не буду.

Хоч почекай до ранку. Прошу.

Мушу йти.

Вона вже підвелася.

Заради Бога, жінко. Що я маю йому сказати?

Тут я тобі нічим не допоможу.

Куди ти підеш? Нічого ж не видно.

І не треба.

Він підвівся. Благаю тебе, сказав він.

Ні. Я не лишуся. Не можу.

Вона пішла, і цей холод — її останній дарунок. Вона зробить це уламком обсидіану. Він сам її навчив. Гостріший за сталь. Лезо завтовшки з атом. І вона таки має рацію. Аргументів катма. Сотні ночей вони просиділи, обговорюючи «за» та «проти» самогубства зі всією серйозністю філософів, прикутих до стіни в божевільні. Уранці хлопець нічого не сказав, а коли вони зібралися й уже вирушали, повернувся, поглянув на місце ночівлі й сказав: Вона пішла, так? І чоловік відповів: Так, пішла.