Дорога

Увесь наступний день вони мандрували крізь пливку млу диму, що долинав із лісу. Дим хмарами підіймався від землі, ніби туман, і тонкі чорні дерева горіли на схилах, як поганські свічники. Пізніше вони дійшли до місця, де вогонь перед тим перетнув дорогу, і щебеневе покриття досі було теплим, а далі м'якшало під ногами. Гаряча чорна мастика присмоктувалася до взуття і тягнулася тонкими смужками до дороги, якою вони ішли. Зупинилися. Доведеться перечекати, сказав він.

Вони повернулися й отаборилися на самій дорозі, а коли вранці рушили далі, щебінь уже був холодний. Незабаром натрапили на сліди, що запеклися в смолі. Ті сліди з'явилися раптово. Чоловік присів і уважно їх роздивився. Хтось вийшов із лісу вночі й попрямував розтопленою дорогою.

Хто це? запитав хлопець.

Не знаю. А хто тут хто?

Натрапили на нього пізніше: він човгав попереду, трохи підтягуючи одну ногу і час від часу спиняючись, щоб згорблено і невпевнено постояти, а потім рушити далі.

Що робитимемо, тату?

Нічого, нам і так добре. Просто будемо йти за ним і дивитися.

Поглядати, сказав хлопець.

Так. Поглядати.

Вони ішли за ним доволі довго, але через його темп згаяли цілий день, і врешті-решт він просто сів на дорогу й більше не вставав. Хлопець схопився за батькову куртку. Усі мовчали. Він мав вигляд обгорілого, як і вся ця місцина, одяг — випалений і чорний. Одне око вигоріле, від волосся на почорнілому черепі лишилася якась вошива перука з попелу. Коли вони проходили, він дивився вниз. Ніби зробив щось погане. Взуття було перев'язане дротом і забруднене дорожньою смолою. Він мовчки сидів у лахмітті, схилившись. Хлопець усе озирався на нього. Тату? прошепотів він. Що з цим чоловіком?

Його вдарила блискавка.

Ми можемо йому допомогти? Тату?

Ні. Не можемо.

Хлопець і далі смикав його за куртку. Тату? запитав він.

Припини.

Ми можемо йому допомогти, тату?

Ні. Не можемо. Для нього вже нічого не зробиш.

Ішли далі. Хлопець плакав. І постійно озирався. Коли вони дійшли до підніжжя схилу, чоловік зупинився і поглянув на нього, а потім — на дорогу позаду. Обгорілий чоловік завалився долі, і з цієї відстані вже годі було розрізнити, щó там лежить. Вибач, сказав він. Але нам нічого йому дати. Ми не можемо йому допомогти. Мені його шкода, але ми ніяк не можемо зарадити тому, що сталося. Ти ж це й сам знаєш, так? Хлопець втупився в дорогу. Потім кивнув. Вони рушили далі, і хлопець більше не озирався.

Увечері все осявала слабка сірчана заграва пожеж. Чорна від стоків застояна вода в придорожніх рівчаках. Оповиті туманом гори. Бетонним мостом перейшли річку, її течія повільно несла грудки попелу і глини. Обвуглені шматки дерев. Потім вони нарешті зупинилися, повернулися й отаборилися під мостом.

Він носив при собі гаманець, доки той не протер дірку в кишені штанів. Якось сів на узбіччі, витягнув гаманець і переглянув його вміст. Трохи грошей і кредитки. Водійські права. Фото дружини. Розклав усе на асфальті. Як гральні карти. А тоді викинув у ліс чорний від поту шматок шкіри та сів із фотографією в руках. Потім поклав її на дорогу, встав, і вони рушили далі.

Уранці він лежав і роздивлявся глиняні гнізда, споруджені ластівками в закутах під мостом. Поглянув на хлопця, але той відвернувся. Син лежав, спостерігаючи за річкою.

Ми нічого не могли зробити.

Він не відповів.

Він невдовзі помре. Ми не можемо з ним нічим поділитися, бо тоді самі помремо.

Знаю.

То коли ти знову зі мною розмовлятимеш?

Я розмовляю зараз.

Усе гаразд?

Так.

Добре.

Добре.

Вони стояли на протилежному березі річки й кликали його. Пошарпані божки в лахмітті тиняються безплідною землею. Довго йдуть висхлим дном мінерального моря, потрісканим і розбитим, як впала таріль. Доріжки дикого вогню на розплавлених пісках. Постаті розтанули вдалині. Він прокинувся й лежав у темряві.

* * *

Годинники зупинились о 1:17. Світло прорізало повітря, а потім він відчув низку слабких поштовхів. Підвівся й підійшов до вікна. Що це? запитала вона. Він не відповів. Пішов до лазнички і клацнув вимикачем, але електрики вже не було. Матово-рожева заграва в шибках. Став на коліно й поставив затичку у ванну, а потім відкрив обидва крани на повну. Вона стояла у дверях у нічній сорочці, однією рукою тримаючись за одвірок, а другою ніби колисаючи живіт. Що це? запитала вона. Що сталося?

Не знаю.

Ти що — хочеш помитися?

Не хочу.

Якось у ті перші роки він прокинувся в яловому лісі й лежав, дослухаючись у нестерпній темряві до зграї перелітних птахів. Ті ледь чутно кричали вгорі, за багато кілометрів, кружляючи над землею так само безглуздо, як комахи, що юрмляться на краю миски. Він бажав їм щасливої дороги, доки вони не зникли. І більше їх ніколи не чув.