Дорога

І ким він нас вважає?

Не знаю.

Не можна тут лишатися. Треба йти.

Він наляканий, тату.

Краще його не торкайся.

А може, ми дамо йому якусь їжу?

Батько стояв, позираючи на дорогу. Чорт, прошепотів він. Глянув униз на старого. Може, він перетвориться на бога, а вони — на дерева. Добре, сказав він.

Він розв'язав і відкинув брезент, перебрав консерви й видобув банку з фруктовим коктейлем, дістав ножик із кишені, відкрив, відігнув кришку, а тоді підійшов до стариганя, присів навпочіпки й віддав бляшанку хлопцю.

А ложку?

Ложки не дам.

Хлопець узяв банку й передав її стариганю. Візьміть, прошепотів він. Ось.

Старигань підвів очі й подивився на хлопця. Той подав йому консерву. Видавалося, наче хтось на дорозі намагається нагодувати збитого стерв'ятника. Усе добре, сказав хлопець.

Старий опустив руку. Закліпав сіро-блакитними очима, що майже сховалися в тонких зморшках, забитих сажею.

Беріть, сказав хлопець.

Старигань узяв бляшанку худющими, кістлявими пальцями та притиснув до грудей. Пийте, сказав хлопець. Воно смачне. Він жестами показав, як його пити. Старий опустив погляд на банку. Схопив її міцніше й підняв, наморщивши носа. Його довгі жовті нігті зашкрябали по металу. Потім він нахилив банку і відпив. Сік стікав по бруднющій бороді. Він опустив бляшанку й із зусиллям прожував. Коли ковтав, посмикував головою. Дивися, тату, прошепотів хлопець.

Бачу, відповів чоловік.

Хлопець повернувся й поглянув на нього.

Я знаю, про що ти хочеш запитати, сказав чоловік. Відповідь «ні».

І що я хотів запитати?

Чи можемо ми взяти його із собою. Не можемо.

Знаю.

Знаєш?

Ага.

Це добре.

Можна йому ще щось дати?

Подивимося, чи він хоч це доїсть.

Дивилися, як він їсть. Закінчивши, старий сидів, тримаючи порожню банку й заглядаючи всередину, наче в ній мало ще щось з'явитися.

Що ти хочеш йому дати?

Як думаєш, що б йому дати?

Думаю, нічого. А ти що хочеш йому дати?

Можемо приготувати щось на плиті. Поїв би з нами.

Хочеш, щоб ми тут зупинилися? На ніч?

Ага.

Він глянув на стариганя, а потім на дорогу. Добре, сказав він. Але завтра ми рушимо далі.

Хлопець не відповів.

Це найбільше, що я можу тобі запропонувати.

Добре.

Добре — це «добре і все». І це не значить, що завтра ми будемо торгуватися щодо іншої угоди.

Що таке «торгуватися»?

Тобто ми не будемо обговорювати й придумувати іншу угоду. Іншої угоди не буде. Крапка.

Добре.

Добре.

Вони допомогли стариганю звестися на ноги й подали йому ціпок. Дід не важив і п'ятдесяти кілограмів. Стояв і непевно розглядався. Чоловік забрав у нього банку і викинув у ліс. Старигань силкувався передати йому ціпок, але чоловік його відштовхнув. Коли ти востаннє їв? запитав чоловік.

Не знаю.

Не пам'ятаєш?

Щойно.

Хочеш поїсти з нами?

Не знаю.

Не знаєш?

А що поїсти?

Ну, наприклад, тушковану яловичину. З крекерами. І каву.

Що я маю для цього зробити?

Розповісти, куди подівся світ.

Що?

Нічого не треба робити. Сам можеш іти?

Можу.

Поглянув на хлопця. Ти маленький хлопчик? запитав він.

Син поглянув на батька.

А на кого ще він схожий? запитав чоловік.

Не знаю. Я погано бачу.

Мене бачиш?

Бачу, що хтось є.

Це добре. Треба йти. Поглянув на хлопця. Не бери його за руку, сказав він.

Він же не бачить.

Не бери його за руку. Ходімо.

Куди ви йдете? запитав старигань.

Ідемо їсти.

Він кивнув, дотягнувся до ціпка й невпевнено постукав ним по дорозі.

Скільки тобі років?

Дев'яносто.

Та ні.

Гаразд.

Усім людям це кажеш?

Яким людям?

Будь-яким.

Гадаю, так.

Щоб вони тебе не ображали?

Так.

Допомагає?

Ні.

Що в тебе в наплічнику?

Нічого. Можеш глянути.

Знаю, що можу. Що там?

Нічого. Просто трохи речей.

Їжі немає?

Ні.

Як тебе звуть?

Ілай.

Ілай… а далі як?

Ілая мало?

Ні. Ходімо.

Вони стали біваком у лісі набагато ближче до дороги, ніж хотілося б. Чоловікові довелося тягнути візок, а хлопець підштовхував його ззаду. Вони розпалили вогонь, щоб старий зігрівся, хоча батько був від цього не в захваті. Вони їли, і старигань сидів у своєму єдиному коці, міцно тримаючи ложку, як дитина. Чашок було тільки дві, тому він пив каву з миски, із якої їв до того. Учепився великими пальцями за краєчок посудини. Сидів, вдивляючись у вуглини, ніби виголоднілий пошарпаний Будда.

Ти ж знаєш, що не можеш з нами піти, сказав чоловік.

Старий кивнув.

Ти довго в дорозі?

Завжди. Не можна лишатися на одному місці.

І як ти живеш?

Просто йду собі. Я знав, що це станеться.

Ти знав, що це станеться?

Ага. Це або щось схоже. Завжди в це вірив.

А ти намагався до цього підготуватися?

Ні. А як би ти готувався?

Не знаю.

Люди завжди готувалися до завтрашнього дня. Я ж у нього не вірив. Завтра не було готове до людей. Воно навіть не знало про їхнє існування.

Так і є.

Навіть якщо ти раніше знав, що робити, нині не знаєш. Не знатимеш, хочеш ти це робити чи ні. А якщо припустити, що ти остання людина на Землі? Якщо припустити, що ти сам це зробив?

Хотів би померти?

Ні. Але міг би пошкодувати, що раніше не вмер. Поки живий, у тебе це ще попереду.

Або міг би пошкодувати, що взагалі народився.

Ну, прохачі не перебирають.

Гадаєш, це означало б просити забагато?

Що зроблено, те зроблено. Хай там як, просити якихось розкошів у такі часи — дурня.

І я так думаю.